і заступив дорогу.
– Ну, а тепер поговоримо по-діловому, міс Солано, – сказав він, змінюючи тон. – І ви вислухаєте мене. Можете блискати очима скільки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. – Він нахилився й підняв записку, яку почав було писати. – Я саме збирався надіслати це вам із хлопчиком, коли ви зойкнули. Візьміть її і прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змія.
Хоча Леонсія рішуче відмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволі пробігла перший рядок:
«Я той, кого Ви помилково вважали за Генрі Моргана…» Дівчина глянула на свого співрозмовника. У її зляканих очах було видно, що вона багато чого не розуміє, але невиразно про щось вже здогадується.
– Слово честі, – серйозно сказав він.
– Ви… не… не Генрі? – затинаючись запитала вона.
– Ні, я не Генрі. Можливо, ви все ж візьмете записку й прочитаєте?
Вона підкорилася й почала читати, а він, не відриваючись, дивився на її обличчя, побронзоване тропічним сонцем, що не лише золотило тіло, а й гріло кров, і, можливо, саме гаряча кров додавала шкірі Леонсії того чарівного відтінку.
Немов прокинувшись від сну, Френк раптом зрозумів, що дивиться прямо в її злякані карі очі.
– А хто повинен був підписати цього листа? – вже вдруге запитувала його Леонсія.
Отямившись, він гідно вклонився.
– Але ім’я? Як вас звуть?
– Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записці, ми з Генрі – далекі родичі, троюрідні брати чи щось таке.
На здивування Френка, в очах її раптом з’явився сумнів і погляд знову став колючим.
– Генрі, – з докором сказала вона йому, – адже це обман, диявольська хитрість! Ви просто намагаєтеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрі.
Френк показав на свої вуса.
– Ви відростили їх із того часу, – відказала вона.
Тоді він засукав рукав і показав їй свою ліву руку від зап’ястя до ліктя, але дівчина тільки здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, що він хоче цим довести.
– Ви пам’ятаєте шрам? – запитав він її. Вона кивнула.
– Тоді знайдіть його.
Дівчина схилилася, ковзнула по його руці поглядом і повільно похитала головою.
– Я… – затинаючись вимовила вона, – я перепрошую. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…
– Ви подарували мені цілющий поцілунок, – ніби пустун-школяр зауважив він.
Леонсія пригадала те, що сталося зовсім нещодавно, глянула на своє коліно і, як йому здалося, пригасила бурливий у ній сміх.
– Ви сказали, що маєте доручення від Генрі? – запитала вона, раптом змінюючи тему розмови. – І що він не винен?… Це правда? Як би мені хотілося вам повірити!
– Я певен, що Генрі так само не винний в убивстві вашого дядечка, як і я.
– Тоді не кажіть більше нічого, принаймні тепер, – радісно
