style="font-size:15px;"> – Це характер старого Моргана, – сказав Генрі. – Він, судячи з переказів, був задерикуватий, як чорт.
– Та, напевно, не задерикуватіший від цих Солано, з якими ти збираєшся породичатися. Там майже все сімейство висипало на берег і точно хотіло зрешетити мене, доки я гріб до шхуни. А твоя Леонсія схопила свою гармату й пригрозила довгобородому, вочевидь, батькові, мовляв, пристрелить його, якщо він не припинить стріляти в мене.
– Б’юся об заклад, що це і був її батько, старий Енріко! – вигукнув Генрі. – А решта – її брати.
– Милі голуб’ята! – мовив Френк. – Скажи, а ти не боїшся, що твоє життя стане занадто одноманітним, після того як одружишся і ввійдеш у цю мирну, лагідну сімейку? – Проте відразу перебив себе: – Слухай, Генрі, якщо вони гадали, що то був ти, якого біса їм так хотілося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганівська вдача! Чим це ти роздратував родичів майбутньої дружини?
Генрі з хвилину дивився на нього, ніби зважуючи, сказати чи ні, і нарешті відповів:
– Ну що ж, можу тобі, мабуть, розповісти. Це паскудна історія, і, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з її дядьком. Це був наймолодший брат її батька…
– Був?… – перебив його Френк багатозначно.
– Я ж сказав, що був, – кивнув головою Генрі й продовжив. – Його вже немає на світі. Звали його Альфаро Солано, і характер у нього був теж препоганий. Усі вони вважають себе за нащадків іспанських конкістадорів і пишаються цим, як індики. Альфаро збагатів на продажі цінних порід деревини й саме тоді посадив на березі велику плантацію кампешевого дерева. Якось я з ним посварився. Сталося це в маленькому містечку Сан-Антоніо. Можливо, це було непорозуміння, хоча я досі вважаю, що він був не правий. Він завжди шукав привід посваритися зі мною: розумієш, не хотів, щоб я одружився з Леонсією. Ну от і сталося! Почалося все в пулькерії. Альфаро пив там мескаль і випив трохи зайвого. Він образив мене не на жарт. Нас розборонили й відібрали рушниці; але перш ніж розійтися, ми заприсяглися вбити один одного. Уся біла в тім, що під час нашої сварки було людей двадцять свідків, і всі вони чули, як ми погрожували один одному. Години за дві комісар із двома жандармами проходив глухим провулком тоді, коли я нахилився над тілом Альфаро: йому хтось усадив ніж у спину, і я спіткнувся об його тіло, йдучи до берега. Що тут можна було сказати? Нічого! Всі знали про сварку й погрозу помсти. І ось не минуло й двох годин, як мене спіймали на гарячому біля ще теплого трупа Альфаро. Відтоді я жодного разу не був у Сан-Антоніо – я тоді миттю дав драла. Альфаро був дуже відомий: це був хвацький хлопець, а такі завжди подобаються. Мене навіть і не судили б, одразу випустили б кишки. Тому я негайно накивав п’ятами – pronto! Потім, коли я вже був у Бокас-дель-Торо, мене розшукав посланець від Леонсії й передав обручку з діамантом, що я їй подарував. Тепер ти знаєш усе. Після цієї історії мені все остогидло. Повернутися в ті краї я не наважуюсь, знаючи, що Солано й тамтешні жителі прагнуть моєї крові; от я і перебрався сюди пожити самітником і пошукати скарб Моргана… Проте
