вже мчав, виставивши перед собою міцні довгі руки, розпашілий вусатий здоровань. Кошовому не хотілося саме зараз, за таких обставин, згадувати, як гімназистом боксував та пробував освоїти навички французької боротьби. Те й інше давалося не аж так добре, спортсмена з Клима не виходило. Але жодна наука не минає даремно.
Сам від себе не сподівався, коли зупинив небажаного противника прямим ударом у щелепу.
Здоровило не впав, зупинився, потираючи забите місце. Поки думав, чи далі гнатися за кривдником, Кошовий, наддавши, знову суттєво скоротив відстань між собою та Чубчиком. Той, знаючи місто, наче власну хату, пірнав у двори, кружляв вулицями, мотав Клима переходами. За інших обставин Кошовий напевне б уже відстав. Проте вперед вели затятість, завзятість і розуміння – треба використати той самий єдиний шанс.
Нарешті вибігли на Корзо.
Іншого шляху, мабуть, просто не було. Пізніше Клим зрозумів: якби чубатий батяр хотів заплутати його в інший спосіб, якби справді бачив у цій несподіваній пригоді реальну загрозу, а не справжню забаву – скинув би погоню значно швидше. Запетлявши інакше, пірнувши у львівські нетрі глибше. Натомість, розважаючись і не переймаючись наслідками, Чубчик перескочив трамвайну колію майже перед самим вагоном, так, аби відрізати себе від гонитви.
А тоді спритним і, схоже, звичним, напрацьованим рухом зачепився іззаду за зовнішній поручень, скочивши на підніжку.
Тримався правицею. Лівою стягнув картуза, махнув ним очманілому Климові. Наостанок, щоб зовсім закріпити перемогу, повернув убір на місце, натягнув щільніше за козирок, запхав два пальці в рота, зухвало свиснув. Здалося мало – гойднувшись так, як дозволяло положення, мотнув задом.
Чи Кошовому здалося – чи хтось із перехожих роззяв плескав у долоні.
Ніколи думати. Тільки вперед.
Рухали інстинкти. Не до кінця розуміючи, що робить і чим усе може скінчитися, Клим ускочив у найближчий кінний екіпаж, заволав:
– ЖЕНИ!!!
І вже коли візник смикнув віжки, пускаючи коня з місця в галоп, розгледів на козлах Захара Гнатишина.
– За ним! Швидко за ним! – Слова звучали водночас проханням та наказом.
– Пан хоче наздогнати трамвай?
– Того, хто на ньому висить!
– А що вам до того батяра?
– Потім поговоримо, Захаре! Вперед, не відставайте!
Гнатишин прикрикнув на коня.
Заскрипіли ресори. Зацокали копита бруківкою. Гуркотів і дзеленчав трамвай, повертаючи з Академічної у бік Личаківської.
Чубчик навіть не намагався скочити на землю. Так само не збирався пробиратися до вагона. Чудово розумів, що водій трамвая бачить його маневри разом із пасажирами. Але поки зупинки нема, ніхто не гальмуватиме. Це не передбачено правилами, і батяр напевне відчував свою перевагу. Бо не вперше отак катався.
Та він не врахував одного – візник Захар Гнатишин устиг виростити на муніципальний електричний транспорт величезного
