місці обікрали якісь нікчеми.
Так з’явилася перша мета…
Ось чому Кошовий уже третій день після похорону Сойки щоранку старанно чепурився, наче йшов до праці, й виходив з дому, щоразу чемно вітаючись із двірником. До вечора намагався не вертатися, бо всякий раз цербер у фартуху пропікав нового пожильця поглядом з-під лоба. Всім своїм виглядом нагадуючи: з Клима належить дрібна монета за люб’язність, яку він виявляє, відчиняючи браму. Не давати навіть такого дріб’язку означало нажити ворога в себе під носом, чого Кошовий, без того відчуваючи себе на пташиних правах, не міг собі дозволити. Тож єдиний вихід – якомога менше потрапляти двірникові на очі. Оскільки інакше як повз нього не зайдеш і не вийдеш, Клим вирішив проблему дуже просто: намагався йти зранку й нипати Львовом, поки вистачало сил та не починало рябіти в очах.
Прізвище цього цербера з Личаківської цілком відповідало зовнішності, насамперед виразному бульбастому носові. Звали двірника Гнат Бульбаш. Був він українцем, та чомусь уперто не визнавав у Кошовому свого. Загалом справляв би враження непривітного чоловіка, якби ця непривітність поширювалася й на інших мешканців. З ними ж Бульбаш був на диво люб’язним, і Клим, помучившись трохи, вирішив: це він так діє на пролетаріат своєю присутністю. Бо недолюблювали його й київські двірники, навіть побачивши вперше та востаннє.
Пригадавши, що є люди, на яких просто так, з невідомих причин гавкають загалом смирні собаки, Кошовий змирився з двірниковою неприязню. Що дало зайвий привід розставатися з дрібняками всякий раз, коли Бульбаш відчиняв перед ним браму, аби ще більше не дражнити гусей.
Добре, хоч ти за вихід не береш, подумав Клим, укотре вранці проходячи повз двірника й привітавшись при цьому, навіть відсалютувавши двома стуленими пальцями. Той у відповідь повернувся спиною, демонструючи зайнятість якоюсь невідкладною роботою. Скориставшись тим, що Бульбаш не дивиться в його бік, Кошовий не стримався – сплюнув. Ох і часи настали: навіть двірники не сприймають. Чого вже хотіти від таких, як Адам Вишневський чи Магда Богданович…
Ступивши на вулицю й переконавшись – хоч день сьогодні не похмурий, Клим поправив капелюха й рушив знайомим, уже звичним, не раз пройденим маршрутом.
Не на бульвар – до Вексклярської площі.
Язик до Києва доведе, є така приказка.
Й у Львові київського адвоката затятість та підвішений язик не підвели. Міняйла на Валах не знайшов. Та кілька правильно поставлених запитань – і йому пояснили: ліпше шукати Юзя на Вексклярській. Охоче пояснили, куди йти. Довго не блукав, а коли нарешті вийшов, першою думкою було – надурили, скориставшись із повного незнання міста.
Кошовий бачив у своєму житті різні площі – як великі майдани, так і затишні майданчики. Встиг перетнути й кілька львівських площ, назви в голові поки не втрималися. Місце ж, яке відкрилося Климові, на перший погляд зовсім не відповідало своїй назві.
Як
