здебільшого не помічати. Адже вважається, що бомбісти – революціонери, чия активна діяльність послаблює російську владу. Значить, їх треба якось прихистити. Але, пане Кошовий, російська агентура теж це розуміє! Тому під виглядом борців із царатом сюди, в Галіцію, переправляються таємні агенти. Ви ж писали і про це, пане Попеляк?
– Їхні дії послаблюють монархію ізсередини, – буркнув редактор, якому вже набридло кружляти, і він вмостився на свій стілець. – Крім того, не обов’язково треба зараз триматися москвофілів, аби перейнятися радикалізмом, роздобути зброю та почати стріляти у високих посадових осіб серед білого для. Ось чому я згадав тут студента Січинського. У квітні не лише весь Львів – уся Галіція гула від того, як він зухвало застрелив у власному кабінеті графа Потоцького. І до москвофілів та їхньої діяльності той убивця не належав. Навпаки, стріляв у намісника, протестуючи проти утисків українського населення. Пошесть прийшла з Росії, пане Кошовий, мусите то визнати.
– Не збираюся сперечатись. Ви сказали, цього студента вже засудили?
– Одноголосно, всі дванадцять присяжних сказали: «Винуватий». Він мав своїх адвокатів, та якимось чином там затесався Сойка. Спершу серйозно брався за справу, потім відійшов. Чому – Бог його знає. Та мої приятелі в суді обмовилися: ніби перед тим пан Геник намовив колег оскаржувати вирок, вимагаючи психічного освідчення. Коли Січинського зловили, ще тоді намовляли грати вар’ята. Не схотів, але після вироку ніби погодився.
– Ви справді багато знаєте.
– На те я редактор. І зведемо все докупи, пане Кошовий. Замах на намісника – лише маленька часточка. Хоч застрелили, як по мені, видатну людину показово: терор радикалів став великою проблемою. Дістали губернатора, що вже казати про інших?
Моравський знову поправив окуляри, зітхнув:
– Та небезпека в тому, пане Кошовий, що за москвофілами – значно більша підтримка, ніж за спиною русинського студента. Вони, як уже говорилося тут, ніби охляли. Та знову оживають – у вигляді радикальніших рухів. Різниця між колись і тепер проходить повз увагу сторонніх, не втаємничених. Але ми, небайдужі громадяни, котрі усвідомлюють дійсний стан справ, розуміємо одне. Ще років десять тому москвофіли, апологети російського царя, армії не мали. Нині ж їхнє таємне військо – оті самі бомбісти. Які шпигують на користь держави російської. Та, судячи з настроїв, котрі мало хто з пересічних містян відчуває, до чогось активно готуються. Утім, виявляти конфідентів – прямий обов’язок контррозвідки. Ваш пан Сойка навряд чи не розумів, з ким має справу та кого так справно захищає. Отже, його взяли на замітку. І ось раптом до нього приїхав гість, підданий російського царя та, по суті, ворожої нам держави. Хто дасть гарантію, що ви, пане Кошовий, не агент?
Клим торкнувся правого віка.
– Панове, я не агент, – йому здалося, це прозвучало трохи наївно, ніби підліткові виправдання. – Усе, що ви розказали мені зараз, для мене новина
