Клим вирішив дочекатися, поки окремий кабінет залишать усі. Знайшов для себе причину – став біля дверей та прощався з кожним за руку. Магді хотів поцілувати, та жінка, вгадавши намір та випереджаючи події, сухо кивнула, накинула вуаль і дозволила Вишневському легко, без натяку на інтимність, узяти себе за лікоть. Лишившись нарешті сам, Кошовий – чи випите заграло, чи власна гордість викинула білий прапор, – гукнув офіціанта й попросив, кивнувши на залишене на столі, загорнути йому це з собою. Думав – нарветься зараз на грубість або кпини, за ресторанними служками часом водиться зверхність. Проте цей зовсім не здивувався, бровою не повів, і, трохи почекавши, Клим отримав акуратний пакунок. Підхопивши його під руку й, аби залишити хоч якесь враження, віддавши офіціантові всі знайдені в кишені крейцари, він нарешті пішов.
Екіпаж Магди Богданович стояв трохи вище по Вірменській.
Кінь тупцяв по бруківці. Візник грався уквітчаним яскравою стрічкою канчуком. Молода вдова сиділа так, аби бачити вихід, і щоб той, хто ступив назовні, відразу помітив її. Клим відчув, як сильно смикнулося віко, а лице запашіло червоним – збоку, у капелюсі, погано випрасуваному костюмі та ще із запакованими залишками обіду він виглядав вочевидь дуже кумедно. Це ще м’яко сказано. Та разом із тим дійшло: Магда чекає на нього, ясно даючи зрозуміти це. Нічого не лишалося: зручніше примостивши пакунок під ліву руку, Клим правою обсмикнув нижній край піджака й рішуче наблизився до екіпажа. Пані Богданович дивилася на нього крізь сітку вуалі.
– Ви ж на Личаківську? Скористайтесь моєю коляскою. Я підвезу.
– Дякую, пані Магдо, – пальці торкнулися крисів капелюха. – Звик гуляти, вивчати місто. Всякий раз ходжу різним шляхом, запам’ятовую вулиці. Плутаюся тут у вас, незвично.
– Ще нагуляєтесь. Прошу.
Магда посунулася, і Клим, уже не комизячись, примостився поруч.
Кінь рушив.
– Мені не відмовляють.
По тому, як це було сказано, Кошовий укотре переконався: вдова начальника кримінальної поліції справді звикла до особливого, трепетного до себе ставлення. Навіть якщо розмовляла з людиною, котра явно нижча за неї статусом тут, у Львові.
– Перепрошую, але навпаки.
– Що – навпаки?
– Жодних відмов. Навпаки, ваше запрошення для мене – честь. Проте не хотів, не відчував за собою права забирати час у…
– Матка Бозка, хоч ви припиніть щебетати! – Тепер Магда не приховувала роздратування. – Мені здавалося, ви простіший, ніж ті, хто мене оточує.
– Простіший?
– Інший. Так точніше буде. Навпаки, не такий простий, яким хочете виглядати. Мабуть, ви вже знаєте, що я вдова досвідченого поліцейського. Тож мене складно обдурити. Особливо після того, як ви розклали все по поличках тому дурневі Ольшанському.
– Чого це він дурень?
– Я знаю, що кажу. – Фраза прозвучала різко, мов ляпас. – Називаючи вас простішим за інших,
