уважно, шановний пане. Я не знаю кожного батяра у Львові. Я знаюся з іншими людьми, котрі теж не мають знайомств у Верхньому Личакові. Якщо ви думаєте, що через власну необачність потерпіли від злодіїв – прошу дуже! Шукайте кривдників серед злодіїв. Прогуляйтеся на Верхній Личаків, ногами. Може, хтось і згодиться вам допомогти. Хоча особисто я маю з цього приводу величезний сумнів. І краще б вам попрощатися з утраченими грішми назавжди, пане роззяво. Аніж мозолити тут очі порядним людям та дратувати всіх безглуздими запитаннями. Врешті-решт маєте право піти до поліції. Вас там приймуть і вислухають, то їхня праця. Проте готовий закластися на ваш капелюх – поліціянт скаже вам те саме.
– Вам потрібен мій капелюх?
– Мені потрібен спокій, прошу пана.
Сказавши так, міняйло, як у день знайомства, подався вперед. Моргнув. А тоді з вправністю штукаря перекинув тростину з руки в руку й залишив Клима, повернувшись до своїх справ.
Більше з того часу Юзьо з ним не говорив. Зі свого боку, Кошовий до міняйла вже не наближався. Та на Вексклярську й далі ходив, мов на службу, просто старався триматися від недружнього йому аборигена на пристойній відстані. Розпитувати інших про те, чи часто тут трапляються подібні батярські витівки і чи міг би хтось із очевидців знати в лице хоча б одного спритника, Клим після невдалої розмови з Юзьом не наважувався. Цілком резонно побоюючись отримати таку саму, як не гіршу, відповідь.
Тож він обрав тактику, котру з урахуванням сумного досвіду вважав не ідеальною, але найкращою для себе.
Розрахунок мав такий.
Те, що сталося з ним на Валах, трапляється не вперше і не востаннє. Бешкетники та злодюжки облюбували для полювання це місце, бо воно справді досить вигідне. Раз з’явившись тут та вправно обікравши чергову жертву, неодмінно прийдуть на площу знову – з цією ж метою. Нехай це станеться не завтра, не післязавтра, бо ж має спливти якийсь час. Але щось підказувало Кошовому: коли набратися терпіння, не привертати до себе уваги й зробити з Вексклярської місце для засідки, дичина незабаром знову вийде на мисливця. Отут головне – не проґавити, не розгубитися, діяти так, як вимагатимуть обставини.
Упертим щастить.
Хто це сказав – Клим не міг пізніше пригадати. Мабуть, слова належать комусь із видатних. Та якщо до такого ніхто, окрім Кошового, досі не додумався, нехай висновок стане його особистим. Бо, як виявилося, простий і правильний.
Адже за три дні мовчазного затятого терпіння небеса його таки винагородили.
Спершу привернув увагу аж надто метушливий як для завсідників «чорної біржі» чоловік. Хоч не вирізнявся від інших одягом, народжений у місті та з містом у крові Клим відразу розпізнав у ньому провінціала, на якого раптом звалилася купа грошей. Не з доброго дива – людина заробила свій перший капітал тяжким трудом. Але кидалося в очі – він не вмів носити костюм. Йому не пасувало все – крій, фасон, колір. Усе
