type="note">[28] Нехай пан Стокер вигадав їх, та Кошовий мав чітке переконання: на рівному місці, без фактів із реального життя, схожі фантазії в жодній авторській уяві не проростуть. Тому, збираючись до крайового закладу для божевільних, як офіційно називали лікарню на Кульпаркові, готувався побачити худих брудних чоловіків та жінок із виряченими очима, котрі горлають, бризкаючи піною, тягнуться до незнайомців руками з розчепіреними пальцями, на яких виросли довгі гострі брудні нігті, або тихенько виколупують черв’яків із землі та їдять їх, відвойовуючи один у одного жирніших.
Через те його заскочила тиша.
А ще – житлові будинки відразу при вході на територію. Кошовий не міг припустити, що здорові люди можуть добровільно жити поруч із божевільними. Хоча, з іншого боку, місцевість нагадувала окремий заселений серед лісу острівець. Зазвичай про такий рай на свіжому повітрі мріють ті, кого втомило виснажливе міське життя, нестерпно кортить забратися чимдалі від гамору.
Побачене за муром ламало всі шаблонні уявлення Клима про подібні заклади. Найперше – через те, що як такої лікарні він не побачив. Це була загальна назва комплексу з майже десятком окремих забудов. Частину звели зовсім недавно, і Шацький охоче пояснив: тепер тут різні відділення розмістили в різні приміщення, що не лише зручно, а й мудро. Поки йшли до економічного корпусу, який був тут головним і де працювали професори, Клим із цікавістю крутив головою, шукаючи в ранніх грудневих сутінках бодай кількох мешканців із числа пацієнтів. Натомість помічав лише санітарів та приналежних до обслуги. Поцікавившись у Йозефа, чому не видно власне хворих, отримав вичерпне пояснення: по обіді їх уже гуляти не виводять. Прогулянки дозволені не всім, лише спокійним та, за висловом Шацького, чемним.
Нічого особливого, виявляється.
Заклад як заклад. То, мабуть, чутки розпускають від того, що його ворота не для всіх відчинені. Ну, і через забобони, наявність яких Клим у себе теж визнавав і з якими мав намір почати прощатися.
А наступним здивуванням виявився сам Зенон Ліщинський.
Чоловік, що зустрів їх, вийшовши назустріч з-за масивного широкого столу у своєму кабінеті, виявився найменше схожим на докторів, описаних у романах.
Звісно, Кошовий мав багато знайомств серед вченої публіки. Та, поклавши руку на серце, переважна більшість з них таки відповідала образам: метушливі, хай не такі, як Шацький, і балакучі диваки, котрі живуть у власних світах, не бажаючи цікавитися активним життям. Або – навпаки: говорили мало, спілкувалися з чужими неохоче, всім своїм виглядом демонструючи власну значущість, а пиху подавали не інакше як гідність. Що не робило їх меншими диваками, ніж балакуни, котрі слухали переважно себе і сприймали інших так само, як актори, – вдячною публікою, яка має мовчати й аплодувати в наперед визначених паузах.
Натомість професор Ліщинський виявився високим, не кремезним, але міцно збитим добродієм,
