часом таки хотів вибратися до комісара Віхури. І тут – ви, саме з цього питання.
– Я адвокат Різника, – дещо із запізненням назвався Кошовий.
– Про це згадують газети. Особливо старається такий собі Навроцький, чули про нього?
– Навіть читав.
Короткою відповіддю Кошовий вирішив обмежитися.
– Все склалося якнайкраще, – тим часом вів далі Ліщинський. – Ми потрібні один одному, пане Кошовий. Та коли йдеться про більш конкретні справи, вам таки краще переговорити з Альбертом.
– Прошу?
– Доктор Альберт Мазур, мій асистент. Бо коли все сталося, мене, як я вже казав, не було у Львові. Він був, навіть приймав нашого підопічного. Аби побалакати з ним, нам слід пройти до дальнього корпусу. Там – вотчина пана Мазура. Якщо хочете – лабораторія. Місце для спостережень та дослідів.
Від слова досліди Климове віко знову смикнулося, цього разу – сильніше. Повз увагу професора це не пройшло.
– Не треба хвилюватися й боятися. Нічого страшного там не відбувається. Ніхто не б’є хворих струмом, черепи наживо їм так само не розтинають.
– Нічого такого я не подумав, – квапливо заперечив Кошовий.
– Не це – так інше, – поблажливо погодився Ліщинський. – Про такі заклади, як наш, розпускають моторошні чутки. Здебільшого – ті, хто тут жодного разу не був. Ходімо, панове, прошу дуже, – він зняв з вішака й простягнув гостям два білих халати. – Свій одяг можете лишати тут. Заразом побачите на власні очі прояви тих особливостей, про які я тут згадував.
Корисно, подумав Клим, простягаючи руку й беручи халат.
Навряд чи приємно, він і далі не міг остаточно подолати упереджень щодо божевільні та її пацієнтів. Але корисно – поза сумнівом.
Нові знання нікому не шкодять.
Розділ п’ятий
Кілька цікавих пацієнтів
Слідуючи за професором, відвідувачі піднялися алеєю догори.
Схил не був крутим, підйом – не надто високим, та під ногами ковзало: після недавньої короткої відлиги знову прихопив морозець. Шацький, незграбно ступивши і ледь не впавши, схопився за Климове плече, й тому довелося якийсь час підтримувати приятеля. Але з половини шляху йти стало легше. Санітари завзято сипали під ноги присок, перегорілий у печах. Побачивши Ліщинського, припиняли роботу, шанобливо ламали шапки хто мав, а хто не прикрив голову – кланявся так. Помітно, що професор мав тут чималий авторитет.
Діставшись нарешті потрібного корпусу, Ліщинський відчинив важкі двері власним ключем. Перехопивши здивований погляд Кошового, тут же пояснив:
– Пан асистент має ключа так само. Вийти ладен будь-коли. Але оскільки там ведуться спеціальні досліди, заходити туди вільно не всякому навіть із персоналу. Лише з мого чи пана Альберта відома.
– Знову це слово – досліди. Насторожує.
– Кажу вам, нічого такого, що б викликало шок та спротив. З нашого
