гідроцефала вже в перші дні його життя.
– Що це дає? – запитав Клим.
– Наука базується на дослідах, – відрізав професор. – Практичне застосування є наступним кроком. Та давайте повернемося до панни Лилик. Отже, запальні процеси в мозку впливають на розмір черепної коробки. Але не в її випадку. Зате багато чого прояснилося, коли я запропонував їй розповісти свою історію письмово.
– Почерк? – здогадався Кошовий.
– Саме так. По-перше, вона тиснула пером об папір не так сильно, як зазвичай роблять впевнені в собі дорослі люди. По-друге, починала писати більш-менш спокійно. Але чим далі, тим частіше обривала речення, ставила на кінці кожного один або кілька знаків оклику, нарешті – стала писати важливі для неї слова з великої літери. А окремі фрази – підкреслювати. Тим самим наочно демонструвала: надає їм якогось свого, більшого значення.
– І що це означає?
– Одна з ознак манії власної величі, – пояснив Ліщинський буденним тоном. – Початкова стадія. Проте не досить, аби визнати панну Лилик неосудною та рекомендувати утримання в закладі, подібному до нашого. Та важливо інше: вона згадала у своєму описі про вас, пане Кошовий. Як про вкрай важливу для неї особу. Кілька запитань, і я дізнався про вашу роль у її викритті. Через те мав намір обов’язково познайомитися з вами.
– Що спонукало?
– Ви розгадали загадку особистості панни Дани, – мовив професор. – Без розуміння цього вам навряд чи би вдалося побачити в ній убивцю. Молода жінка жила двома життями, причому життя панни Агнелі важило для неї більше, ніж власне. Це ще одна причина, через яку Дана Лилик пішла на тяжкий злочин. Двох Агнель в одному місті бути не могло. Ви ж так само пропустили ту дивну історію через себе. Звідси – нервова реакція, коли я згадав про неї.
Ліщинський торкнувся пучкою краю власного ока.
– Причина не та.
– Згоден. Ми говоримо про наслідки. Але, панове, ми справді захопилися й заходимо не туди. Ви ж прийшли до мене не згадувати про події дворічної давнини.
– Саме так, – кивнув Клим. – Та все одно дивує, чому ви, знаючи більше за інших та маючи бажання познайомитись, так довго зволікали.
Професор розвів руками, зобразивши приреченість.
– Повертаємося туди, звідки почали. Знайомство було б цікавим для мене. Та, даруйте, не таким важливим, як моя професійна діяльність. У Львові, повторюся, буваю в перервах між лекціями. Коли ж вертаюся, мушу ринути в роботу тут. Елементарно бракує часу. Були б ви моїм пацієнтом, пане Кошовий, ми б бачилися частіше.
Клим криво посміхнувся.
– Це жарти у вас такі?
– О, ви ще не знаєте, як жартують психіатри! Гумор, навіть спеціальний, не для всіх – найліпші ліки від божевілля.
– Дивно. Мені завжди здавалося: безпричинний сміх є ознакою душевної хвороби.
– У таких недугів нема однакових ознак, – тепер Ліщинський говорив
