ще раз зазирнув у віконце. Тепер депутат-морфініст сидів на ліжку, втупившись у підлогу. Ковдра висіла на бильцях. Сам він витав у нетрях власного запаленого розуму, мовчки жестикулюючи.
– Це лікується? – запитав Клим.
– Уже ні, – зітхнув Ліщинський.
– Або – ще ні, – тут же додав Мазур.
Професор не стримався – по-батьківськи поплескав асистента по плечу.
– Альберт переконаний: душевні хвороби можна вилікувати. Звісно, якщо вони набуті, як у щойно побаченого вами пацієнта. Пан Мазур днює й ночує тут, майже не виходить за межі клініки. Власне, оці дослідження – його ідея. Шукає дієвих методик. Та я б, як його наставник, дав би одну важливу пораду.
– А саме? – подав голос Шацький.
– Краще харчуватися, – посміхнувся Ліщинський, знову хлопнувши свого адепта, тепер уже по іншому плечу, але швидко повернув лицю серйозний вираз. – Проте, панове, маємо інші випадки. Прошу далі, будь ласка.
За наступними дверима в такій самій палаті на такому самому ліжку сиділа молода жінка в сірій казенній сукні, більше схожій на знайомі Климові арештантські роби. Довге пряме каштанове волосся розсипалося по плечах. Пацієнтка, ні на кого не зважаючи, читала книжку, розгорнуту приблизно на половині. В кутку, на маленькому ослінчику, напевне, як вирішив Кошовий, міцно припнутому до підлоги, лежала гірка томиків у твердих палітурках.
– Давно? – запитав професор, зазирнувши всередину потому, як туди зиркнули по черзі Клим із Шацьким.
– Третю годину, – доповів асистент.
Ліщинський знизав плечима.
– Хтозна, панове. Може, ви цього не побачите на власні очі. Доведеться вірити мені на слово.
– Що ми маємо побачити?
Відповіді не було. Замість неї Ліщинський раптом стрепенувся, сіпнуся до віконечка, тицьнув у скло.
– Ось! Є!
Професор відступив, аби глядачі могли зазирнути всередину вдвох. Штовхаючи один одного плечима, Кошовий та Шацький підступили до круглого заскленого отвору ближче. Завмерли, затамували подих.
Нічого надзвичайного. Клим навіть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища.
Молода жінка раптом почала повільно хилитися на бік. Розгорнута книжка випала з руки. Пацієнтка засинала, раптово, відразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненької подушки, вона завмерла, і в якусь мить Кошовий вирішив: вона вже не жива.
– Так – щодня, – мовив Мазур. – Спить від п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неї навіть можна заходити, не розбуркаєте.
– Нема бажання? – спитав Ліщинський. – Не боїтеся?
– Ні, – відрізав Клим. – Але й бажання нема.
– Прошу дуже, – знизав плечима професор. – Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають.
– Хіба це не вигадки?
– Історії про хворих на сомнамбулізм справді часом виглядають фантастично, – погодився Ліщинський. – Ними
