дві палати, – асистент кивнув у кінець коридору.
– Він дуже вам потрібен, Шацький? – роздратовано запитав Кошовий. – Ми з вами не в зоопарк прийшли. І не в цирк. Побачили досить.
– Ваша правда, – швидко погодився дантист і першим рушив назад, до столу Мазура.
Ще раз зиркнувши на одержиму пані, Клим посунув за ним. Тутешня атмосфера вже починала на нього відчутно тиснути.
Повернувшись, асистент, не зважаючи на відвідувачів, почав нотувати щось у свій зошит. Ліщинський, відкотивши полу халата, вивудив із жилетної кишеньки за ланцюжок золоту цибулину годинника, відкинув кришку. Похитав головою.
– Знайомство вийшло цікавим, пане Кошовий. Та ми справді захопилися. Мету вашого візиту, вибачте, дотепер не зрозумів остаточно. Лише поговорити про Лукана?
– Ні, – Клим зосередився. – Хотілося знати, бажано – докладно, де він був, коли сталися три попередніх убивства на Городоцькій.
– Чому саме три?
– Поруч із четвертою жертвою Різника, як відомо, затримали. Отже, він швендяв вулицею. Припускаю, що навіть міг бачити справжнього Різника. Та не зафіксував цього, не звернув належної уваги. Вибачте, що аж надто, ніби для дурників, розжовую. Але на момент нападу на повію Лукан таки був на Городоцькій. Чи вештався він там раніше?
Ліщинський потер гладенько виголене підборіддя.
– Про які дні йдеться?
Кошовий видобув із внутрішньої кишені піджака складений вчетверо аркуш паперу.
– Ось тут – дати аналогічних убивств, скоєних раніше.
Взявши аркуш, професор пробіг очима по написаних рядках.
– Збіг дивний, та цими днями я саме читав лекції. Париж, Відень, Прага.
– Конкретно в ці дні?
– Ні, звісно. Не все збігається в часі. Та все одно я перебував далеко від Львова. Пане Мазуре, ви щось скажете?
Ліщинський поклав аркуш перед асистентом. Той глянув, на мить замислився, потім перегорнув кілька сторінок у зошиті. Знайшовши потрібні записи, розвернув зошит до Кошового. Тицьнув пальцем:
– Ось. Дата. Я приймав Різника, але не в цьому корпусі. Мене викликали, щойно матінка привела хлопця. Санітари знають: ним опікується пан професор.
– Тобто, пане Мазуре, ви нотуєте в цю книгу не лише те, що стосується ваших цікавих пацієнтів? – перепитав Клим.
– Ні. Я фіксую всі візити. Не розпорошую.
– Прошу?
– Краще, коли записи ведуться в одному зошиті, – пояснив Ліщинський. – За любов до порядку я високо ціную свого асистента. Не лише за це, але – зокрема.
– Інші дні?
Альберт перегорнув назад ще кілька сторінок.
– Ось. І ось. Мати набридала, просила вколоти синові препарат, котрий блокує інстинкти.
– Інстинкти?
– Бромід калію, – пояснив Ліщинський. – Заспокоює, допомагає притлумити судому. Але довелося пояснити матері: ліки здатні також зменшити
