Леона Радомського.
Віко сіпнулося. Повз увагу професора це не проскочило – не стримався, націлив пальця на Климове лице:
– У вас нервовий розлад, пане Кошовий. Не такий страшний, явно задавнений, вам не дошкуляє. Та в окремих моментах, я б сказав, реагує на окремі подразники. Я маю рацію?
Кошовий знову зиркнув на Шацького. Той мовчки розвів руками.
– До певної міри, – відповів Клим стримано.
– Так про подразники. Що я сказав такого, від чого ви напружилися чи засмутилися?
– Я не маю жодного стосунку до трагедії в родині Радомських, – сухо мовив Кошовий.
– Та ну! – професор щиро реготнув, раптом, ніби згадавши про щось важливе, ступив убік, жестом показав на крісла. – Прошу, роздягайтеся, влаштовуйтеся. Зараз принесуть каву.
Шацький першим кинув пальто на спинку крісла. Кошовий почепив своє на вішак. Гості прилаштувалися навпроти столу господаря кабінету, і щойно той взяв дзвінок, аби закликати когось із обслуги, Клим зупинив його:
– Чекайте, пане професоре. Не треба клопоту.
– Та облиште, який там клопіт. Маю пригостити вас чимось, закони гостинності і в нашому невеселому закладі діють.
– Вірю охоче. Дякую. Але ми й без того крадемо ваш час.
– Аби я цього не хотів, ви б його не крали, – тепер Ліщинський вже не посміхався. – Бачу, є якісь моменти, пане Кошовий, котрі не з’ясовані для вас?
– Так. Хоча б оця згадка про мою участь у справі панни Радомської. Дворічної давнини, до речі.
Рипнуло – це Шацький посунув своє крісло трохи далі, аби краще бачити обох поважних співрозмовників й при цьому не заважати їм власною присутністю. В унісон глянувши на нього, адвокат і професор знову повернулися до перерваної бесіди.
– Ви напевне знаєте, пане Кошовий, що Дана Лилик, яка зізналася в тому вбивстві, мала захисника в суді, – сказав Ліщинський.
– Процес висвітлювали газети. Я стежив за ним як обиватель і як правник. Далі моя цікавість не сягала.
– Ваше вміння берегти чужі таємниці варте поваги.
– Крім того, панна Лилик цілком мала право на захист.
– Не заперечую. Суть її злочину цілком могла полягати в роздвоєнні особистості. Його підсудна набула, будучи в ближньому колі такої ексцентричної особи, як відома на весь Львів панна Агнеля.
– Набула? – вирвалося в Шацького, котрий при цьому подався вперед.
– Або могла набути, – кивнув професор. – Так чи інакше, подібний хід обрав захисник, звернувшись до мене по консультацію. Було це на початку минулого року, здається, незабаром після Хрещення. Тим часом я читав курс у Сорбонні, мій помічник пан Мазур телеграмою взяв у мене дозвіл провести таке обстеження самотужки. Він тоді лиш третій місяць працював під моїм крилом, тож я вагався. Проте недовго. Мій помічник – талановитий чоловік, маю надію – колись замінить мене. А зустрів його випадково,
