його не залишати, постійно вимагаючи нового відтворення. Запевнення Патера щодо можливості простежити, як образ, подібний до Мони Лізи, з дитячих років вплітається у плетиво мрій Леонардо, видаються правдоподібними і заслуговують на буквальне розуміння.
Як перші художні спроби Леонардо, Вазарі згадує «teste di femmine che ridono» [голівки жінок, що сміються]. Це місце у тексті не допускає сумнівів, оскільки автор нічого не намагається довести: «Коли, в юності, він зліпив з глини кілька голівок жінок, що сміються, для відливання з гіпсу, і кілька дитячих голівок так чудово, наче вони створені рукою великого майстра…»[67].
Отже, ми дізнаємося, що художні вправи Леонардо почалися з зображення об’єктів двох типів, які одразу нагадують нам два типи сексуальних об’єктів, які визначив наш аналіз фантазії про шуліку. Якщо чарівні дитячі голівки були повторенням його власної дитячої особистості, то усміхнені жінки відтворювали образ Катеріни, його матері, а ми, у такому разі, починаємо передбачити ймовірність того, що мати Леонардо мала загадкову усмішку, яку він утратив і яка так його причарувала, коли він віднайшов її у флорентійської дами[68].
За часом написання найближчою до Мони Лізи є картина, яка називається «Свята Анна Втрьох», тобто свята Анна з Марією і немовлям Христом. Тут леонардівська усмішка виразно читається на обличчях обох жінок. Неможливо визначити, наскільки раніше або пізніше за портрет Мони Лізи почав її писати Леонардо. Та оскільки робота над обома картинами розтяглася на роки, художник, поза сумнівом, працював над ними одночасно. Найліпше узгоджувалося б з нашою ідеєю, якби саме заглиблення у риси Мони Лізи спонукало Леонардо створити композицію «Святої Анни». Бо, якщо усмішка Джоконди пробудила в ньому спогад про матір, тоді нам зрозуміло, що вона перш за все підштовхнула його до прославлення материнства, коли посмішку, знайдену у шляхетної дами, він повернув матері. З огляду на це, ми маємо перенести свою увагу з портрета Мони Лізи на цю іншу, навряд чи менш прекрасну картину, що нині теж зберігається у Луврі.
Свята Анна з дочкою і внуком – цей сюжет нечасто зустрічаємо в італійському живописі. Картина Леонардо, як на те, дуже відрізняється від решти досі відомих. Мутер так коментує її: «Деякі художники, як Ганс Фріс, Гольбейн Старший і Джироламо дей Лібрі, зображують Анну, яка сидить поруч з Марією, а між ними стоїть дитина. Інші, як Якоб Корнеліус у своїй берлінській картині, зображують у буквальному сенсі “Святу Анну втрьох”, тобто у них Анна тримає в руках маленьку фігурку Марії, з іще меншою фігуркою Христа на руках»[69]. У Леонардо Марія сидить на колінах своєї матері, нахилившись уперед і простягнувши обидві руки до хлопчика, що доволі безцеремонно бавиться з ягням. Бабуся, взявшись у бік однією рукою, з блаженною усмішкою дивиться долі, на обох. Композицію не випадає назвати цілком невимушеною. Усмішка на вустах обох жінок, поза сумнівом, та сама, що на портреті Мони Лізи – але тут вона втратила свій зловісний і загадковий характер, виражаючи душевність і тихе блаженство
Таке припущення робить також Мережковський, хоча він вигадав історію дитинства Леонардо, яка в істотних аспектах відрізняється від нашої, відтвореної через фантазію про шуліку. Якби Леонардо сам мав таку усмішку, традиція неодмінно зберегла б переказ про неї (
Muther, с. 309 (прим. авт.).
Muther, с. 309 (прим. авт.).
