більше того, відновленням і оновленням ранніх дитячих уявлень про них обох. Біологічно релігійність пояснюється тривалою безпорадністю дитини і її потребою у заступництві. Коли згодом вона пізнає свою справжню безпорадність і безсилля проти могутніх чинників навколишнього світу, вона реагує на них, як у дитинстві, і її безпорадність намагаються заспокоїти відновленням інфантильних захисних сил. Захист від невротичного захворювання, який релігія надає вірянам, легко пояснити тим, що вона позбавляє їх комплексу батьків, від якого залежить свідомість провини, як індивіда, так усього людства; а тим часом невіруючі змушені самотужки долати цю проблему.
Приклад Леонардо, на нашу думку, не спростовує цього погляду на релігію. Звинувачення у безвірстві або, що на ті часи вважалося рівнозначним, у відпаданні від християнської віри, порушувалися проти нього вже за життя і були виразно відзначені у першій біографії Леонардо, написаній Вазарі[79]. У другому виданні «Життєписів», що вийшло у світ 1568 року, Вазарі видалив ці зауваги. Нам цілком зрозуміло, що Леонардо, знаючи надзвичайну чутливість своєї доби до релігійних питань, утримувався навіть у своїх нотатках прямо висловлювати своє ставлення до християнства. Як дослідник, він анітрохи не піддавався на навіювання Святого Письма про створення світу, він ставив під сумнів факт Всесвітнього потопу і, так само впевнено, як сучасні вчені, налічував у геології сотні тисячоліть.
Між його «пророцтвами» є чимало таких, що мали ображати почуття побожного християнина, як, наприклад, про поклоніння святим іконам: «Вони говоритимуть з людьми, які нічого не слухають, у яких очі розплющені, але нічого не бачать; вони звертатимуться до них і не отримають відповіді; вони молитимуть про милості того, хто має вуха і не чує; вони запалюватимуть свічки тим, що незрячі»[80].
Або про плач у Страсну п’ятницю: «По всій Європі численні народи оплакують смерть однієї людини, що померла на Сході».
Про мистецтво Леонардо говорили, що у написаних ним святих зник останній залишок церковного догматизму, що він наблизив їхні постаті до людських, щоб втілити в них прекрасні людські почуття. Мутер вихваляє Леонардо за те, що той переміг занепадницькі настрої і повернув людству право на пристрасті і радість життя. Нотатки Леонардо, в яких він заглиблюється у розв’язання великих загадок природи, сповнені захвату перед Творцем як останньою причиною всіх цих дивовижних таємниць, але ніщо не свідчить про його бажання закріпити особистий зв’язок з могутнім божеством. Сентенції, в які він вклав глибоку мудрість останніх років свого життя, дихають смиренням людини, яка підпорядковується ’Ανάγκη,[81] себто законам природи і не чекає жодного полегшення від доброти чи милості Бога. Тож чи варто сумніватися, що Леонардо переміг як догматичну, так і особисту релігію й своєю працею дослідника дуже віддалився від світогляду побожного християнина.
Згідно
Müntz. Op. cit. c. 292 і далі (
Див. у Herzfeld. с. 292 (
’Ανάγκη (гр.) – Ананке (Неминучість), у давньогрецькій міітології мати Мойр, які визначають долю людини. У філософії окреслює поняття потреб – переважно обумовлених природою (
