догнав їх і вчепився на задок.
У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.
Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.
Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.
Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.
– Хіба ж не так я кажу? – питався у його старшина.
Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини – сірник погас… другий, третій…
Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
– Н-не закурите.
– Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! – веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.
– Ні, не закурите… Бачте, вже чотири сірники стратили… о, п’ять, шість, сім… – лічив писар.
– Що за чудасія! – здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув – знов погас.
Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить, – аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер…
– Десять! – промовив писар. – Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…
– Антоне Агафоновичу! – лагідненько промовив старшина. – Це через те, що ви лічите: ось не лічіть – зразу закурю.
Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.
– Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! – промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.
Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:
– Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…
Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.
– Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти, – діловито став говорити він.
– Ум… – мурчить писар.
– А то як не зберем до першого, – помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки, – то знову поштрафують, як було минулого року. – Тут він стиха черкнув сірник.
– Ех-хе-хе! – позіхнув писар. – Двадцять вісім!
– Антоне Агафоновичу! – Писар мовчав.
Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.
– Всі сірники витратив і не закурив через вас! –
