чотири! – Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.
Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:
– Тридцять вісім!
– Тридцять дев’ять!..
…Коли діло добиралося до пів сотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ… та як завихрить, та як закурить, завищить… та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов…
1911
Чарівний млин
За селом, коло Гриптаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: зігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шести крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.
Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі, мабуть, і забули б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був як млин, а роздивились його пани, то й довідались зараз, що то млин неабиякий, бо в ньому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікар із чужою жінкою; було ж тоді й сміха, й гріха…
Пани ж були такі, то й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.
У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину та й кахикне через віконечко, підкрутивши вуса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.
Та недурно кажуть люди: не шукай трясці – воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.
Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись – учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотири вітри, а під п’ятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався-таки й про нього. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле, – розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його повесні. Де тоді подітися дідькові
