перше, добрими приятелями.
– Добривечір, Євгеніє Яківно! – з осторогою промовив Ярошенко.
– Здрастуйте, Миколо Івановичу.
– З приїздом вас! – трохи подумавши, додав учитель.
– Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
– А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
– Коли ж, бачите…
– Увесь день пронудилася сама, – як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас…
– Коли ж… може, ви не знаєте… отець Яків… ми з отцем Яковом…
– Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви… такий… у… у!..
Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
– Ви куди оце розігналися? – спитала Женя.
– До дяка думав заглянути, – сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
– Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
– Який там з мене кавалер! – почав огинатись Ярошенко.
– А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село, – нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото…
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина, дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно – не темно, видно – не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чорне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув – дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
– Подивіться, подивіться – які зірки покотилися!.. Я аж кинулась, – схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
– Та тут чудно якось, – промовив він, – немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на нього і промовила з лукавою осмішкою:
– Чи не сісти б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
– Ходім спочинем.
