на свої питання у прибраних родичів.
– Чи не могли би ви розказати що про мого покійного дєдика? Як він жив, що робив і що розказував про себе? Як я пригадую собі його, гейби мряка мені очі прикривала.
– Небагато про нього і можна сказати, – відізвався дід із печі. – Жив, як і кожний з нас, стародавніх гуцульських звичаїв строго придержувався, але що робив поза простою роботою – важко сказати. А мусів щось робити, бо завжди задуманий ходив. Хоч багачем не був, то велико стояв у людей. Щось такого було в його поставі, що як десь показався, – зараз люди йому дорогу робили. Найбільші дуки перші його поздоровляли, хоч він цього не забагав.
– А чи відходив він часто від хати?
– Хіба під рокові свята пропадав десь на цілі тижні. Переказували люди, що стрічали його під Марішевською, то на Лудовій, то коло Стога. Найбільше його в Чівчині стрічали, як ходив між скелями. Певно, чорногорського зілля шукав, бо примівник з нього був перший між мольфарами.
– А ви, певно, пам’ятаєте ще мого діда Петра та його цілу родину, – допитувався далі зацікавлений Юра. – Мені навіть баба Катерина розказувала, що дєдик їй про це оповідав.
– Ая, з бабами бесіду тримав! Видиш, рід Мартищуків якийсь чудатий. Відколи я пам’ятаю, завжди родився тільки один син. Твій дід був одинак, дєдя одинак і ти також. Але певно, що цілий рід один із найстарших. Видно те було й по твому дєдикові: що то за кучері мав красні, який хід рівний, яку поставу бутну і певну!
Та Юрі це нецікаве, він питається про свої таємниці:
– А що значить той закривлений хрест коло дверей?
– Не знаю. Раз хтось запитався дєдика, той відповів із усміхом, що він так із старости перекривився. Але зараз потім споважнів і не говорив нічого більше.
– А чому ніхто собі таких хрестів не робить?
– Та це нікому й на гадку не припливе. Та навіщо? Незрозумілого ніхто не робить, а хто його зрозуміє?
Незадоволений Юра з розмови з дідом і загадує сам розкрити таємниці, що не дають йому спокою. Яким способом? Та ж на Йвана, на Купала, папороть цвіте, хто її цвіт зірве – перед тим усі таємниці отвираються: про що пташки співають, як трава росте, в котрих місцях скарби горять і чистяться.
Нікому про це не говорить Юра ні слова, мовчки рахує дні, коли сонце підійметься якнайвище і передодень Івана надійде, а тим часом ніби ненароком розпитується у знайомих, де найбільше папороті росте.
– Над головицею[17] Білої Річки я найбільше надибував, – каже Йван Жикалюк, що вертав саме з полонини.
«Там я своїх таємниць буду шукати», – подумав Юра і на три дні перед Іваном Купалом прилучився до гурту людей, що йшли у Скупову по бриндзю.
Ще сонце не заходило, Юра вже розглянув добре чагарник, в якому йому доводилося ночувати. І дійсно Іван Жикалюк не прибріхував: товсті корчі папороті засіяли густо цілий лісок зеленими пугарами, аж радісно стало Юрі. Радісно? І радісно і страшно. Папоротин цвіт і чортівські
