style="font-size:15px;"> – Цвіт папороті, – свідомість прорізала думка і очі загоріли.
Всі корчі папороті довкола нього розцвілися барвистими цвітками, обабіч цілими оберемками. Кинув оком Юра далі – щезників ціла хмара. Отут-таки над ними нагнувся страшенно огидний щезник із двома великими рогами на лобі, трохи далі з косматою бородою, побіч нього третій, як смерека: на одній нозі стоїть він у високій шапці, ще далі, ой леле, ціла тьма. І всі вони присуваються, до нього нагинаються, горицвіт папороті розкидають у повітря, аби тільки подалеко від нього. І то мовчки, тільки пащеки викривили.
Отой щезник зірвав цвіт йому з-під ніг.
«Моє щастя вкрав», – мигнула думка. Хоче вставати – ані руш. Хоче простягнути руку – мов кам’яна, тільки жижки скачуть.
– Гай! – прорвалося несамовитим криком із горла Юри, – і вже на ногах, і вже повні жмені горицвітів, і вже пігнав удолину.
А за ним шум, а за ним крик, а за ним гармидер. Всі чорти знялися і йому дорогу забігти хочуть. Та цвіт уже його боронить. Не зближаються до нього, тільки разом із ним біжать навперейми високі, як смереки. А до них долучаються по дорозі ще иньші і свищуть, вівкають, гукають: віддай цвіт, віддай цвіт.
Та Юра не слухає, щораз дужче біжить, і хоч у грудях порожнеча грає, в душі – буйна радість і певність перемоги.
Вже лише кілька щезників по боках, ще лише два, один. Ого, вже всіх перебіг, тільки різкий свист щезників за ним: фі-і-і-і-в-в-в. Аж хвоя сиплеться зо смерек.
Ліс скінчився, Юра вибіг на полонину і пігнав далі. З розмаху налетів на якогось маленькою чортика, що лежав на землі. Цей розлючений вхопив Юру за ноги і вкинув у пропасть.
Розтиснув Юра п’ястуки, хапаючись повітря, горицвіти так і понеслися вгору, він сам скотився вдолину стрімголов. Надбережні корчі стримали розгін знепритомнілого вже хлопця, зеленастий мох простягнув м’які шовкові обійми.
Юра без більшого пошкодження спочив на березі глибокого потока.
III
Вже золотисті зірки на небі гасилися, як хлопець прочунявся і пошкандибав додому, легко дотикаючи свої костомахи та клянучи щезників, що таки відібрали в нього його майбутнє мольфарське знаття.
Іде Юра й розглядається. Довкола споконвічні смереки підперли небо, старезний дім хрускотить під ногами, недалеко розляглася страшна скала, над цілим яром нависла, неначе б доступ до чогось замикала.
З цікавістю розглядав Юра скалу, поцмокував із здивування устами і наткнувся ненадійно на широку щілину, що розколола її надвоє.
«Хоч випустив я горицвіт із жмені, то хай принайменше подивлюся на цю потайну дорогу», – подумав Юра.
– А що, як у скалі т о й сидить? То відберу свої цвіти, – підбадьорював себе хлопець…
Тісно протискається молодик крізь невеликий отвір, дреться по розсипах та замість до печери увійшов у широкий, отвертий вгорі камінний потайник, якого стіни, здавалося, хмари досягали. Іде
