ще в яких родах, чи вже потахла зовсім.
V
Вернувся Юра до ґражди діда, в якого був вихованцем і пильно заходився коло своєї роботи. Старий опікун таки доглянув душевну переміну, що наступила в Юри, чи то міркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихої задуми, що з неї не виринав молодик. З нескриваним подивом глядів старий дід на Юру, одного ж разу так відізвався до нього:
– Юро, дитино моя срібна та дорога, не можеш ти вже в мене сидіти як годованець, як мій прибраний син. До великих діл ти призначений, дивним вогнем горить твоє око. Вертайся назад до своєї хати і там очікуй своєї години.
Юра пробував переконувати опікуна, але це не вдалося йому. Сам відчував, що всі статки, які він досі стеріг і пильно-пильненько коло них ходив, якісь чужі йому стали. Заходячись коло роботи, що її все ж таки з рук не випускав, почував Юра нудьгу, яку розвівав самотою.
І стариня йому якась дальша стала. Він любив далі і діда, і бабу, але якось вже інакше.
«Чим же ж вони є для мене? – думає не раз молодик. – Такими самими гуцулами, як усі иньші, що я їх так дуже кохаю».
Чемність Юри старий розумів по-свому.
– Іди, Юро, про харч і майно не журися, їду будемо тобі посилати д’хаті, майно я вже тобі відказав. Наглядай лише час од часу за парубком і дівкою, щоб не пленталися поза себе.
VI
Юра вернувся до своєї власної хати і надходив деколи до опікуна, що, як виявилося, сам добре доглядав і парубка, і дівку так, що і маржина вчас була напоєна та видоєна, і сіна впорядку викошувані.
В короткому часі завважив Юра, що поведінка старого діда неначе б уділилася всім довколишнім сусідам, навіть і подальшим гуцулам. Щоправда, він не помагав їм, ніякого зілля їм не давав, все ж таки відчував, що держить гуцулів у своїх руках і може їх провадити.
Сам собі здивувався, як він міг вгамувати пізьму двох первих братів, яких бартки повисли над головами і врубувалися в тіло, мов у пень.
– Миром вам, браття, – поздоровив Юра озвірілих леґінів.
Піднесені топори застигли в повітрі, під темним оком Юри вчулися обидва винуваті. Розпалені бійкою лиця ще більше запашіли й обвинувачення поплили рікою.
Не вслухався Юра довго у те, що кидали на себе кревні верстаки.
– Над лісом вадитеся, бо кепсько вам записали у розписі. Та яке в тебе господарство, Петрику, таке і в тебе, Іванку. Розв’яжіть темний розпис та оба нарівні вживайте. Один більше від другого не врубає. А чи не шкода крови, що дармо зрошує трави? Заждіть, недалекий той час, коли і без ваших рук будуть її спускати, як воду з озера крізь отворену клязву[20].
Гасли гніви, і Петро відізвався, відвертаючи очі під поглядом Юри:
– Правду Юра каже. Наші діди не вирубали і ми не зрубаємо ліса. Давай руку, Іванку!
– Поцілуймося, Петрику!
Кревняки стиснули один одному руки і розтиснули пізьму в серці, подякувавши Юрі, весело пішли додому. Юра подивився
