його витяг.
Свиснула довгою цівкою кров із грудей і поплила в підставлену чарку та наповнила її по саміські береги.
«Буду знати, як смакує гуцульська кров», – подумав старший та, приймаючи з рук підвладних чарку, голосно крикнув:
– За нашу перемогу над гуцульським племенем!
А під Скуповою грізно розсміялись гуки Річок, небо заплакало над Іваном сріблистою росою. Вітер, що присів десь в Сурдуку, свиснув долинами, впився в груди гір і переказав чорногорським верхам про красноільське катування: і Говірлі, і Мунчелові, і Скорушному, і Стогові, і… всім, всім.
VIII
А Юра тимчасом поспішає, і не бачить, що з-під корча піднеслися дві постаті і поповзли зазирцем за ним. По дорозі відлучилася одна і погнала до невеличкої ватаги, що стояла на сусідньому груні, друга далі вилася гадом у траві за Юрою.
І вже минув Юра Лудову, Стефулець, Пнів’є і Гостин. Тоді звернув із плаю і почав продиратися густими хащами. Оглянувшися довкола себе, увійшов у камінний потайник. Глухо загуділи під його стопами камінні плити та одночасно Юра вчув, що їх згук закаламучений другим.
Як рись скочив він у найвужчому просмику за камінний залім і, як тільки показалася одна постать – важкий топір опустився вділ. Потім удруге, утретє, вчетверте.
Молодий гуцул залишився сам.
Очікуючи підступу, ще довго ждав Юра під каменем та більше вже ніхто не показався. Заспокоєний хвилинною перемогою, але затривожений життям діда і Святою Ватрою, пігнав леґінь темними потайниками далі.
На царинці стялася йому кров у жилах. З горючої хати вибіг старий дід із залізним кубком, в якому курилася Свята Ватра. Навздогін за дідом пустилося кілька постатей і кільканадцятьма скоками догонили його. Дід, падаючи до землі, висипав грань із кубка й вона запалила сухий шувар.
Відтягаючи трупа з пожару, старалися вирвати з рук діда посудину з жаром. Надаремно. Суха рука наче зрослася з залізом. Хтось бистроумний відтяв руку в сугубі і серед криків товаришів підняв її, щоб віднести до хати Святу Ватру.
Там серед радісних окликів Свята Ватра загасилася…
Зареготався Арідник в Пресподі і ланцюхи почали звільнювати його з своїх вікових обіймів. І докотився скажений регіт темними потайниками Преспода, струснув Тридев’яту Землю, відбитою хвилею помчав по морях, скелі розторощував, бурі зривав, коли виринув з Несамовитого Озера – виломив сто двадцять скель із гребеня Говірлі, з корінем змів ліси у Дзимброні, на роздоріжжях змішався з радісним ревом.
Задрижали перший раз гуцули і розпука шарпнула їх серцями. Мов здеревілий, стояв Юра. Розшалілий танок реготу Арідника схаменув його. Він впав на землю та, повзучи серед густої трави, підліз до горючого шувару і запалив від нього наборзі скручений з сухої хвої смолоскип, опісля одним скоком опинився в потайнику.
І нагло вчув Арідник, що кайдани, які розвільнювалися, знову цупко вхопили його у свої могутні кліщі.
Радісний
