перестрашуй, – відізвався Іван, – але скажи, що сталося.
– За Сокільським найшов я чужий ходак[22]. Пхаються вже шарапатки в гори. По дорозі говорив мені Дмитро Дідушків, що видів із груня, як чорна хмара розділилася на Устєріках і частина пішла вгору Білою Рікою, частина завернула в Річки.
Юрі пригадалися довгі святочні розмови з дідом, сторожем Святої Ватри; пригадав собі і про намагання Арідника, що нетерпеливо очікує згасання Святої Ватри. Наплив на Білу Ріку і Білу Річку, між якими горіла Свята Ватра, дивним острахом наповнили його серце.
Від подумав: певний знак, що хочуть Святу Ватру згасити, щоб серце Гуцульщини перестало битися.
– Вийди, Іванку, і запали віху всім на осторогу.
За хвилину жмути соломи зашипіли високо в повітрі, іскрами розсипалися і потахли.
На тлі темного неба зарисувалися знову з притаєною силою верхи. За хвилину на південному сході спалахнув вогник, неначе би хто запалив сірник. Спалахнув і згас. Незабаром бухнув криваво-червоний знак вогню і дихнув полумінню до неба. Загорілася Маркова кичеря. За нею мигнув перехрестянський грунь, Скупова, Зміянки і Кринти. Відізвалася Магура. Магурка і подали знак Костричі. Ціла Гуцульщина загоріла, грунь від груня, ґражда від ґражди перекликувалися трембітами порозумівалися:
– В-ар-ту-у-у-у-й!
Зложена присяга перед Святою Ватрою, мов раненого оленя, підірвала Юру, і він пігнав на Світлу Царинку до старого сторожа з тривожними вістками.
Тим часом із боліт і запліснілих озер роздалися різкі свисти і темні постаті заповнили долини, щоб покарати красноільців і зеленців за їх буту зухвалу і змагатися за владу Арідника.
Не мали часу схреститися бартки в таємничий знак ломаного хреста. Мов сарана, обступали темні постаті ґражди, витягали людей і витереблювали їх, голими руками брали.
І хату Юри облягла сарана, й Івана силою витягнули на подвір’я. Почали питатися, де зник Юра.
– Не знаю.
– Чекай, зараз знатимеш, – і сильні руки вхопили його та твердими мотузами прикрутили до лавки, перепихаючи через дошку руки і ноги. Тіло Йвана натягнулося, мов струна на скрипці. В розтягнене тіло посипались важкі удари, що розсікали м’ясо на шатковану капусту.
– Де Юра?
Іван мовчав і здвоєні удари посипалися знову градом.
– Де Юра?
Знову мовчанка і змучених заступили свіжі, що вже не признання, але оклику болю з заціплених уст добивалися.
І Йван відізвався:
– Гей, чорти, смага би вас втяла, що так моє тіло тнете і шматкуєте. Мало вам моєї крови? Дивіться, отам копанкою везуть повні вози накиданих гуцулів, як снопів, а кров аж стікає чуркалами по колесах і калюжі з неї робить на вибоїнах.
– Далі б’єш, щезнику? Іди, пий її, як тобі мало. Ти в голову б’єш? А в голові бодай тобі наскіпало. Щез і би ти в озера та в тріски. Нещастя би тобі коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вітер спирається. Ото мені відважні!
