широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.
– Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили – наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, – раптом промовив Скоропадський.
Він стояв спиною до Петлюри. Той і далі сидів у кріслі, дивився на постать гетьмана, який, здавалося, трохи зігнувся. Йому потрібно було б вистрибнути з вікна, всадити кулю в лоб, розбити свої думки разом із кривавою цівкою, яка бризками розлетиться з його тім’я. Йому потрібно було примусити себе ні про що не думати.
– Тому нас і тягне до Бога, бо Він позбавляє самотності життя. Ми приречені на пошуки, адже намагаємося знайти себе в нестямі. Самотність – ось головний мотив усього людського життя, – відповів Симон Васильович.
Павло Петрович так здивувався словам Петлюри, що різко, як при нападі, розвернувся і подивився на свого співрозмовника.
– Одначе, Симоне Васильовичу, ти дещо тямиш у житті, – простягнув гетьман.
– Якщо й тямлю, то лише дещо, – відповів Петлюра.
Він розумів, що вся ця словесна мішура, весь цей парад фраз, ходьба вишколених пропозицій – всього лиш прелюдія перед найголовнішим. Тим, навіщо його покликали сюди. А гетьман і далі стояв біля вікна.
– Будь моїм прем’єр-міністром, Симоне Васильовичу. Це – офіційна пропозиція, – немов актор, який відчуває, що настав час його діалогу, гетьман чітко продекламував заготовлену фразу.
Петлюра всміхнувся.
– Колишній ув’язнений тепер на службі в гетьмана? Ти так собі це уявляєш? – Симон Васильович здивувався.
– Не на службі в гетьмана, а на службі Україні, – Скоропадський знову заговорив заготовленою фразою.
– Ет, Павле Петровичу, ми говоримо про різні речі, зовсім різні, – з жалем мовив Петлюра.
– А постав себе на моє місце? Як би ти зараз учинив?! – гетьман раптом закричав. Уся його напруга, весь його трепет, усі його страхи немов вилилися в цьому крикові.
– Я ж намагався! Хіба я не хотів зробити так, щоб Україна стала державою? Українська Держава – хіба не так я її назвав? Чи не бажав я створити країну, в якій можна жити? Хіба не я… Хіба… – тут Скоропадський ступив крок і впав у своє крісло.
Знесилений, зневірений, пригнічений, пригноблений. Він майже був розчавлений своєю долею, яку сам і обрав.
– Я не зможу, Павле Петровичу. Не
