бува, коли сон лякає, – сказав він.
– А що тебе лякає? – Ольга повернулася до нього й поклала руку йому на плече.
– Те, що все буде даремно. Нібито ти біжиш і немає фінішу, немає крапки, коли зрозумієш, що переміг, – Петлюра понишпорив по кишенях, дістав цигарку й закурив.
– Але все не буває даремно, щось та й має користь, – Ольга намагалася добирати слова.
– Так і є. А буває навпаки – усе веде до гіршого, – Симон Васильович видихнув дим.
Він любив такі розмови – нібито занадто довгі, – ті, що стосуються їхнього життя ніби мимовільні, але часом такі проникливі, такі місткі! Ох, яке ж коротке людське існування, як же швидко старіє людина, втрачає вправність жити. І тоді не залишається часу й бажання на подібну балаканину, бо старість вимагає від нас підпорядкування спокою.
– Хіба ми змінилися, Симоне? Хіба ми стали іншими? – Леся дивилася на остиглий чай, іноді обіймала кухлик долонькою, і холодний фарфор відчувався шкірою, наче це і є байдужість вічності.
– І так, і ні. Ми так непомітно змінюємося, що невідомо, якими були спочатку. Ми просто це забули, – Петлюра загасив недопалок, втер його в мідну попільничку.
– Тоді хто ми є? – тепер уже прийшла черга Ольги ставити питання.
– Ті, хто ще може думати. – Симон Васильович сидів, поглядаючи на відчинене вікно. А там, у прямокутнику дерев’яної рами, немов намальоване старезним художником, спочивало місто. Далекі бані Софіївки, високі будівлі готелів, похмурий простір, що розтікся розмазаними фарбами в Десятинній церкві. – Як же тут добре. Як же з вами добре, – сказав Симон Васильович.
Він усміхнувся і простягнув руку дружині, вона теж простягла руку, – їхні пальці стикнулися, неначе два елементи електричної мережі, й невидимі розряди відчувалися на шкірі.
Раптом почулися важкі кроки біля дверей і глухий стукіт.
– Хто це прийшов о такій годині? – Ольга злякалася, стиснула руку чоловіка.
– Дивно, але я знав, що вони прийдуть, – у голосі Симона Васильовича не було трему.
– Хто прийде? Ти про кого? – майже закричала Ольга, та було вже пізно.
Петлюра встав і пішов до дверей їхнього готельного номера. Не вагаючись відчинив, побачив перед собою трьох офіцерів-сердюків. Найвищий з них, моложавий полковник, злегка схилив голову, як буває, коли намагаються висловити деяку повагу й водночас – співчуття. Він хотів було щось сказати, але замість слів тільки повторив кивок, у такий спосіб даючи зрозуміти, що потрібно діяти. Симон Васильович переступив через поріг, вийшов і опинився біля високого солдата. Сердюк кашлянув, знову розкрив рота, проте тієї ж миті, немов поранена вовчиця, з темряви коридору вискочила – виринула – вилетіла Ольга, миттю вчепившись у рукав чоловіка. Це сталося так раптово, що військові чини трохи відсахнулися, а полковник застиг на місці з роззявленим ротом. Але замість крику жінка видала протяжний, майже тваринний стогін, – так болісно вмирають собаки в підворітті під парканом;
