і, зупинившись за два кілометри від станції, стрільці добиралися до неї маршем, зайняли без пострілу, несподівано напавши й роззброївши гетьманських сердюків. Проте подальше просування січовиків на Київ затримав німецький гарнізон, який не мав змоги зв’язатися з центральним командуванням (телеграфісти симпатизували Директорії, тому бойкотували зв’язок гетьманців зі столицею). Німці довго не могли визначитися зі ставленням до того, що відбувається, поки зрештою не схилилися до нейтралітету. І тепер у бік Фастова повинна була попрямувати ще одна сотня січовиків. Для цього приготували саморобний бронепоїзд, зміцнили спереду залізним листом, обклали мішками з піском. Поставили кулемет. Усе це нехитре озброєння мало не надто сучасний вигляд, але було доволі ефективним у бою. Так міркували старшини.
Січовики збиралися на площі перед відправкою, перемовлялися. Іноді на широких грудях стрільців виднілися ґрона калини – символ рішучості в бою і готовності померти. Червоні плями все частіше з’являлися в натовпі бійців – це був час вогню в грудях, коли кожен день чи ніч могли змінити життя. Натхнені, наповнені по вінця еліксиром сміливості, січовики немов горіли зсередини.
Тут з офіцерських бараків до мітингу вийшли військові чини, серед яких і Петлюра. Він поглядав на збори, немов вишукував невпевненість в очах бійців. Відтак зійшов на збиту з дощок платформу, зняв кепку.
– Брати мої! Я звертаюся зараз до вас, тому що кожен українець, готовий узяти зброю в руки, щоб скинути гетьмана, для мене – брат. Що ми маємо, браття? Чим ми володіємо? Хіба ж не лише хоробрістю? Хіба не тільки любов’ю до України, багатостраждальної нашої неньки?! Де нам шукати правду? Де знайти істину, коли навколо пітьма? У що нам вірити? Відповідь одна: ніхто не прийде й не допоможе нам, якщо ми самі не доб’ємося справедливості. Ворожі сили оточили нас! Червона орда стоїть на кордонах нашої батьківщини, бажаючи посіяти тільки страх і хаос. Її майбутнє у винищуванні й терорі. Чорносотенці й білі бажають нас знову повернути в минуле, поневолити. І тільки ми, сини українські, битимемося за сьогодення, адже воно належить нам і нікому іншому!
Петлюра замовк, щоб перевести подих, аж тут із перших рядів почувся грубий голос.
– Смерті нема! Є лише стрілецька честь! – голосно промовив худорлявий січовик із широкими губами та високим чолом і трохи виступив з рядів.
– Правильно. Тому що загинути за ідею – це найблагородніший вчинок. Як тебе звати, брате? – звернувся Петлюра до промовця.
– Федір Черник[12], сотник я, – відповів той.
– Ось так народжується історія! Простими людьми, тому що простота подібна до святості, – промовив Симон Васильович.
Він спустився з платформи, підійшов до Черника і простягнув йому руку.
– Ти навіть собі не уявляєш, скільки може зробити одна людина, – Петлюра уважно дивився на сотника.
– Та
Федір Черник (1894–1918) – сотник Січових стрільців. Учасник багатьох боїв Першої світової війни. Відзначився у боях на горі Лисоні. Активний учасник придушення більшовицького заколоту в січні 1918 р. в Києві. Йому належить вислів «Шлях на Львів лежить через Київ».
