разів підводився за столом і виголошував чергову промову, Микола Шаповал[6] розповідав про зраду гетьмана. Він емоційно стукав по столу, вимагаючи покарання для Скоропадського, тому що той зрадив інтереси робітничого класу.
– Це зрада не тільки України, а й усієї соціалістичної революції. Так, я твердо заявляю, що ми, соціалісти, – я і Володимир Кирилович – докладемо всіх, Господи ти Боже мій, усіх зусиль, щоб знести цього маріонеткового гетьмана! Так, і ніяк інакше! – Шаповал нависав над столом і немовби припечатував долонею кожне слово.
– Правильно! Правильно! – підтакував Винниченко. Він давно вже задумав створити новий державний орган – Директорію, маючи за взір французьку революцію. На чолі повинні стати кілька директорів, які керуватимуть Україною до виборів.
Осецький сидів мовчки. Підвівся Євген Коновалець[7] і розповів, як напросився на аудієнцію до гетьмана й переконував його скасувати федерацію з Росією.
– Отож, шановне зібрання. Кажу я йому це, а він хитає головою і всміхається. Розповідаю, що не погодяться гайдамаки з його наказом, – як об стінку горохом. Як є, так і є! – повільно промовив Коновалець.
– Ах! Смішним, дріб’язковим видається весь процес перемовин із цим нещасним, слинявим кретином, – закричав Винниченко. – Ось він, сидить у моєму кабінеті, за тим самим столом, що я за ним приймав делегацію Антанти, комісарів, більшовиків. Яка велика сила невігластва: цей обмежений, неосвічений, може, навіть хворий офіцер російської армії щиро вірить, що він гетьман, тобто вищий за інших!
У бараку стало тихо. Упиваючись власною красномовністю, Винниченко продовжив:
– Лисиця з довгою головою, породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, трохи розгубленими очима. У кутиках рота збирається слина, коли він говорить. І говорити він любить грубими, обшарпаними словами, перестрибуючи з однієї теми на іншу, крякаючи, і складається враження, що його треба відправити до лікарні, – громив він гетьмана.
Додати що-небудь чи заперечити ці слова ніхто не бажав.
– І от зараз! У ці смутні часи, сповнені почуття обов’язку, ми повинні виступити проти нього, як виступають проти зарази, що поширюється країною! Пропоную себе на посаду голови Директорії, а Симона Васильовича Головним отаманом. Що скажете? – Володимир Кирилович окинув поглядом присутніх, а потім погладив невелику акуратну борідку.
Зібрання застигло. Шаповал знову підняв руку, щоб заявити про свою позицію, але раптом, – неочікувано для всіх присутніх, однак цілком у згоді з виром, який забурував у душі Петлюри, – він підвівся, долаючи опір повітря, наче плавець проти течії, – і тоді не лишилося жодних інших слів, котрі могли бути сказані в цей пізній час. Тому Симон Васильович глухо, ніби в колодязь, вимовив лише одну фразу; і цей довгий, протяжний звук перетворився на птаха, що бився крилами об дерев’яну стелю:
– Іншого шляху, крім повстання, у нас немає.
Микола Шаповал (1882–1932) – український політичний і громадський діяч, член Центральної Ради, публіцист, соціолог, поет, за фахом лісник.
Євген Коновалець
