розповісти про те відчуття, що хвилює, що плаває в оболонці його тіла; розказати, як він усе ще сумнівається в собі й шукає опори.
– Семене, я розумію… Але подумай тільки про одне: коли ти поїдеш зараз до хворої матері, ввійдеш у свій дім, щоб знову допомагати їй по господарству – хіба ти заспокоїшся? – Сашко подивився на брата.
– Я… Ох, як складно мені… Пам’ятаєш, як мене вигнали із семінарії? Тоді я цілий місяць думав: чи правильно вчинив? Революційна партія… Гуртки… Батько розсердився, мало не відшмагав мене на площі… – Симон Васильович усміхнувся.
– Пам’ятаю, таких криків давно ніхто не чув на околиці. Але скажи мені: хіба ти міг тоді по-іншому? Хіба ти сам дав собі вибір? А зараз? Чи зможеш ти зістрибнути з вагона й залишитися позаду потяга історії?
Такі бесіди брати вели частенько. Шукали шляхи правди в темряві свого життя, обговорювали кожен вчинок. І коли Семен на Кубані переховувався від поліцейських нишпорок, і коли перебирався до Львова, у Галичину, а потім і до Петербурга – чи правильно він вчиняв?
Симон Васильович мовчав. Він знову закурив, нервово розминаючи цигарку, і товсті, сиві пасма диму здіймалися від кожного дотику.
– Можливо, твоя правда… Мабуть… Ходімо, пройдемося, – сказав Симон Васильович.
Петлюра накинув шинель, і вони вийшли з барака. Був незвично світлий ранок. Блакитний фарфор небес лише де-не-де відтіняла біла хмаринка, нібито виткана з шовку. Брати пірнули у свіже повітря, як у прохолодну річку. Всюди метушилися січовики – тягали провізію, ящики і гвинтівки. Під’їжджали вози, скрипіли полозами сани, вусатий гайдамака гримав на двох молодих хлопців, одягнених у стару сільську одежу. Ті витягали мішки з крупою, а потім несли їх у бік кухні.
– Рухайтеся, хлопці! Що ж ви наче сонні мухи? – гарчав старий гайдамака.
– Боже помагай, – Симон Васильович підійшов до саней.
Старий повернувся до нього, примружився, а потім насупився.
– Так, уже коли Бог зверне на нас увагу, то не буде такою Україна, як зараз, – прохрипів він.
– Ти так гадаєш, діду? – здивувався Симон Васильович.
– Побачив би ти стільки, як я, то й не таке б заспівав проти цього гетьмана, – гайдамака ще дужче насупився.
– А що з тобою сталося?
– Біда сталася… Справжня біда… Гей, як ти хапаєш?! Мішок порвеш, і все пшоно висиплеться, – прикрикнув він на одного з хлопців.
Потім зітхнув, присів, тримаючись за сани, закректав і дістав люльку й мішечок із тютюном.
– Сини мої… Молодші, – хмикнув він.
– А старші? – раптово випалив Сашко.
– Нема, поховав їх. Одного в червні, а другого в серпні… Чортів гетьман і німці! Я ж кричав, що віддам усе, що є… Навіщо було стріляти? – старий закректав.
Він роздратовано постукав люлькою по деревині, витрушуючи тютюн, який нещодавно затрамбував. Сиве волосся виднілося з-під шапки, і легкий вітер смикав за білі кучері. Сплетіння зморщок на його обличчі стало схожим на тонкі нитки, вкарбовані
