Він стояв на імпровізованому бронепоїзді. Попереду сховалися російські дружинники, з боків – сердюки. Бій тривав уже дві години, повітря шматував гуркіт шрапнелі й постріли. Плутанина й хаос. Усе почалося з того, що петлюрівці зайняли селище Мотовилівка, коли назустріч вийшли гетьманці. Супротивників розділяла залізнична колія, ліворуч від якої тяглося широке відкрите поле, а праворуч – великий густий ліс. Дізнавшись, що на той момент Мотовилівку вже зайняли повстанці, Святополк-Мирський до ранку розташував свої війська на відпочинок неподалік від станції, щоб зранку рвонути в бій. Кожна година могла стати вирішальною. Кожен день міг змінити країну на багато років наперед. Хоробрий Черник не став чекати ворога й виступив першим на світанку з півсотнею бійців і одним кулеметом. Вони їхали на бронепоїзді, вдивлялися в далечінь. Усі бійці приготувалися. Раптово повітря розрізав високий свист ворожого паровоза, який рухався їм назустріч, і машиніст гетьманського бронепоїзда запримітив січовиків і дав сигнал. Зав’язалася перестрілка.
– Хлопці, не панікуйте, хлопці, – кричав той самий січовик на прізвище Дашкевич.
– Треба послати по підмогу, – сховавшись за мішками з піском, відповідав Черник.
– Ти сотник, ти й наказуй, – забуркотів Дашкевич.
– Ваню, тобі аби комизитися, – зненацька по-доброму всміхнувся Федір.
– Ще й не таке… А ти диви, що коїться! – високий закричав, бо гетьманські війська розпочали маневри.
Попереду засіли російські офіцери, які відчайдушно відстрілювалися, а одного разу навіть пішли в атаку – строєм, немов перед царем-батюшкою. Вони ж думали, що там, попереду, неорганізовані селяни, які, бач, задумали бунтувати. Але виявилося, що їхні вороги: бійці, обстріляні в Першій світовій, які побували і не в таких бувальцях. Застрочив український кулемет, і полягло п’ять десятків гетьманських офіцерів. Солдати падали, пронизані невидимими для них кулями, і їхні тіла, закутані чорними шатами, одразу ж перетворювалися на великі камені.
Сердюки лівого гетьманського флангу, не маючи великого польового досвіду, замість того, щоб збоку обійти жменьку січовиків, теж залягли синхронно з росіянами. Однак правий гетьманський фланг, який ішов через ліс, здавалося, досяг свого: розтягнувшись численними рядами, сердюки наполегливо оточували січовиків. Проти них Черник зміг виділити лише дванадцять стрільців, які сяк-так намагалися стримувати ворога.
– Оточити хочуть. Вгати з гармати! – закричав Черник. Він бачив, як його товариші залягли неподалік від лісу, але лінія сердюків ось-ось викине їх у кістляві осінні зарості.
– Не можу! Залишилося тільки двадцять шрапнелей. Треба тримати ворожий бронепоїзд на відстані, стріляти в нього, – закричав Дашкевич, заряджаючи з хлопцями гармату.
– От дідько! Хлопці, готуйтеся до рукопашної! – кричав Черник.
Він захвилювався – поразка близько. Варто лише сердюкам обійти їх по праву
