маленького скарбу?
– А якщо тобі дадуть сто пудів золота?
– Ні. Мало.
– А якщо п’ятсот пудів. Усю оцю кімнату заповнять золотом.
– Мало.
– А якщо…
– …Це ж залежно як оцінювати, Лесю, своє життя. Якими багатствами?
– Я не знаю.
– Ото ж бо й воно. А ти і є моє життя. Як же я тебе продам?
– Тоді пообіцяй, що не помреш.
– Бач, як ти загнула…
– Так, татку… Пообіцяй мені, благаю…
– Ні, не помру, Лесику. Не помру.
Потім увійшла Ольга[14], і ці троє стали найближчими у світі, тому що в чотирьох стінах математика життя набагато простіша, ніж про це пишуть у книжках. А що потрібно людині? Їй вистачає лише однієї миті для щастя. Ця мить – коротка, як спалах, закарбується в її свідомості, застигне у пам’яті, немов монумент, до якого людина повертатиметься щоразу.
– Вона знову заснула.
– Так, Оленько. Леся так легко засинає.
– Дитина. Її мало що турбує.
– А що тебе турбує? Чому ти не спиш, Ольго?
– Мені б хотілося описати, але все так складно.
– Ти даремно хвилюєшся.
– Ні, Симоне. Чому ж даремно? Ось ти вийшов із в’язниці, та боюся, що гетьман тобі спокою не дасть.
– А що ж накажеш робити?
– Ну як же… Чому не можна бути як усі?
– Ти ж розумієш, чому.
– Розумієш… Мені все потрібно пропускати через розум. А я ж живу душею, просто своєю душею.
– Я можу зрозуміти глибину твоєї печалі. Думаєш, я сам обирав цей шлях?
– А хто, Симоне? Хто змусив тебе? Хто змусив мене? Хіба не ми – господарі власних бажань?
– Це занадто просто.
– Але чому потрібно обов’язково робити щось складним? Ти ж знаєш, що я на твоєму боці й на боці багатостраждальної України. Готова, як левиця, кинутися на кожного, хто посміє напасти на сім’ю і батьківщину. Але доки? Чи довго нам терпіти?
– Оленько, я б хотів сказати неправду… Перервати твої моральні муки, та язик не повертається.
– Що ж нам робити? Що?
– Робити… Тільки чекати. Хіба очікування – це не жіноча доля? Хіба не той, хто багато стерпить, отримує винагороду?
– Ой… Ой, ти знову змушуєш мене сприймати все розумом. Душа все одно продовжує страждати.
– Тоді нехай тебе зігріє моє кохання…
– Ти ба, як заговорив! Як молодий!
– Я ж тільки з тобою і молодий, Оленько. Ви – все, що утримує мене від поганих вчинків.
– Які там у тебе погані вчинки? Нумо, зізнавайся!
Голос Ольги пом’якшав. Їй одразу стало трохи легше, і втома від багатьох днів розлуки миттю налягла на неї. Чоловік щойно повернувся з тюремної катівні, –
Ольга Опанасівна Петлюра (1885–1959) – дружина Симона Петлюри, педагог, активістка політичної еміграції У.Н.Р. у Парижі. У січні 1918 р. Київ захопили більшовики, керівництво У.Н.Р. покинуло столицю. Ольга із семирічною дочкою залишилася в Києві. Упродовж півтора року вони жили під чужим прізвищем, ночуючи у друзів і рятуючись від переслідувань.
