там Ольга, чи все з нею гаразд? – запитав Винниченко.
– Та сподіваюсь, – відізвався Петлюра.
– Вона з’їхала з готелю, де проживала? – продовжив Володимир Кирилович.
– Першого ж дня. Із такими рішеннями не зволікають, – відповів Симон Васильович.
Він трохи нервував. Невдовзі почнеться наступ, а сил поки що дуже мало. Як і мало ідей, як повалити гетьмана. Винниченко намагався бути стриманим, але кожна хвилина давалася йому важко. «Тільки б не було ще одного правителя. Усі промені слави на одного – як же нудно спостерігати за тим, коли перша-ліпша посередність вивищується за рахунок пустопорожнього галасу», – думав Володимир Кирилович, проте намагався не подавати виду.
– А від Грушевського[11] немає звісток? Знаєш, Симоне Васильовичу, як його стали називати? – Винниченко показав ряд рівних зубів.
– Так, щось чув… – Петлюра дістав цигарку.
– Бач як, Чорномор його кличуть. Мабуть, його борода нікому не дає спокою, – Володимир Кирилович усміхнувся.
– Борода у нього славна… Ось лише дідусь образився, що йому не дають ніякої посади, – Симон Васильович теж ледь усміхнувся.
– До речі, про посади. Чи не думаєш ти, мій любий Симоне Васильовичу, що вся акція, всі рухи з самого початку буде поставлено під марку однієї окремої особи? – Винниченко промовив це з тою-таки усмішкою.
– Про що ти, Володимире Кириловичу? – здивувався Петлюра.
– Та все про те ж, вельмишановний пане. Усе наше повстання забарвлюється в одне ім’я – твоє, – це останнє слово Винниченко відчеканив, і кожен звук буквально дзвенів, немов пропущений через ковадло.
– Не розумію, – відповів Петлюра.
– Усе ти розумієш, Симоне Васильовичу. Бачив я твоє звернення до військ… Навіщо ти його написав? Чорт знає, що тепер виходить… Ось же, що відбувається – всі повстанці, які стікаються в революційні центри, стали називатися петлюрівцями, – усмішка зникла з обличчя Винниченка. Він зняв картуз і нервово кинув його на стіл.
– Ніякої змови немає, Володимире Кириловичу… – Петлюра спробував було виправдатися.
– Ні, ні, дорогий мій товаришу. Ти запевняєш: немає змови? Це чиста брехня. Ми з тобою по один бік… Поки що. Але дозволь мені зауважити: я ніколи не потерплю зараження нашого руху твоїм персональним характером – звуженим, бідним, затуманеним, – Винниченко прошипів. Його очі блищали, а в темних зіницях плавали зловісні вогники.
– Дозволь сказати тобі, що ти все неправильно розумієш, – Симон Васильович намагався перевести розмову в інше русло.
– Усе правильно я розумію. Ти бажаєш стати маленьким диктатором… Задовольнити свої амбіції… Тож знай, – голос Винниченка став грубим, немов замість гортані у нього залізне горло. – Я все зроблю, щоб придушити тебе, коли ти не зупинишся… Розмажу тебе… Як плювок…
Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – визначний український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918).
