хащі. Листопадова пуща зі щільним пергаментом опалого листя, довгими кривими гілками, великими стовбурами здавалася казковим страшним лісом. Десь далеко бахкали гармати й лунали глухі постріли гвинтівок.
І тут несподіванка: Загаєвич із бійцями натрапив на сердюцький загін, який саме йшов в обхід із флангу. Це сталося так раптово, що Микола тільки й устиг крикнути, щоб готувалися до бою, як почалася стрілянина і впало відразу три стрільці. Сердюки вже хотіли відступити, але московські офіцери кричали, проклинали, матюкали їх на чому світ стоїть, – відступати не можна! Кілька хвилин вороги ховалися за деревами, ніхто не наважувався йти вперед. Господи Боже, які ж виснажливі й лякливі ці миті! Лише одна секунда – і людина може віддати Богові душу, і тоді хіба хто згадає про неї? Пам’ять людська подібна до густого туману, крізь який проступають обриси померлих. Чи можемо ми зараз назвати їх на імена, згадати риси облич, сказати, який у них був голос? Тільки сутінки, сутінки лишаються на місці людини.
І тоді Микола Загаєвич вдихнув, наповнивши груди запахом перегною і пороху, що літав клубами в повітрі, й сказав собі, що поки вони тут сидять, там, у полі, гинуть їхні брати. В одну мить у його голові визріло рішення, яке, ніби інстинкт, змусило розвернутися командира й що є сили закричати. Його крик пролунав немов пізній глухий грім у небесах, обтяжених похмурими хмарами. Цей крик міг викликати в морі грізну бурю, міг струснути землю, щоб та вивернула свої таємні пласти назовні. Міг змінити історію, тому що в ньому було невідь скільки сили людського духу! І закричав січовик: «За братів! За Україну!» Стрільці підхопили крик, злилися в одному-єдиному звуці, ніби всі сім біблійних труб зазвучали в одну мить, і настав кінець світу. Помчали тоді українські бійці в штикову, виставивши гвинтівки перед собою. І біг Загаєвич першим, сповіщаючи своїм голосом, що людина, яка вірить, здатна змінити весь світ.
Раптовою атакою січовики налякали сердюків, які вже не могли, не встигали відступити. І встали тоді вірні гетьману українці, теж закричали, і їхні слова потонули в шумі, наче й не народилися. Помчали тоді сердюки на січовиків, кинулися також у штикову – і пішов брат на брата, кров на кров, душа на душу. Стали шматувати тоді вони одні одних, намагаючись пронизати серце, що б’ється у вогні. Горе нам, горе! Брат убиває брата. Зіткнулися тоді просто війська, супротивники або закляті вороги. То була мить, коли в густому лісі зустрілися два загони, як дві України – такі різні, такі непримиренні.
Почувши стрілянину, другий загін січовиків на чолі зі Степаном Козаком розвернувся і кинувся на допомогу товаришам. Вони поспішали, бігли щодуху. Але коли досягли місця бою, то побачили, що з усього відділення стрільців залишилося двоє людей, які стояли, оточені ордою сердюків, і російські офіцери готувалися віддати смертельний наказ. Це приголомшило Козака, і кинулися тоді всі вони безрозсудно в бій. Хто був свідком цього подвигу? Хто розповів своїм дітям, як двадцять
