кінець, Симоне Васильовичу. Так, це кінець, – приречено прохрипів В’язлов.
– Що сталося? – Петлюра стривожено глянув на приятеля.
– Гетьман вирішив створити федеративний союз із Великоросією. Грамоту підпише завтра. Незалежності України більше не буде, – глухо відповів міністр.
– Як же так?! – скрикнув Симон Васильович, не стримавши емоцій.
– Не розумію. Адже ми щойно говорили, що йти до білих – це не вихід, а глухий кут. Напевне, це Гербель[4]… Господи, це він… Посади забажав… Прем’єром… – В’язлов намагався добирати слова, але врешті зірвався й міцно вилаявся.
– Такі справи… – протягнув Петлюра.
Він також не знав, що казати. Коли так, то всі сподівання на те, що гетьман змінить свою думку і його можна буде переконати, є марними. Але ж тепер! Яке швидкоплинне життя настало – міняється, неначе подув вітру!..
– Так, іще одне… Хочу тобі сказати… – В’язлов, усе ще ошелешений звісткою, перебирав подумки слова, намагаючися знайти більш прийнятні.
– Я слухаю, – відчув щось недобре Петлюра.
– Скоропадський хоче тебе заарештувати, – витиснув із себе міністр.
Симон Васильович, вслуховуючись у дрібну барабанну дрож у грудях, у це пульсуюче відчуття, розумів, що дедалі більше втрачає самовладання, однак звістка про ймовірний арешт зненацька викликала протилежну реакцію.
– Як? Знову? – нервово всміхнувся він.
– Так. Вважає, що саме ти підбурюєш військових до повстання. Адже він саме тому хотів перекинути січових стрільців у Львів, а ті відмовилися. Очевидно, гетьман вирішив, що ти їх під’юджуєш, – сказав Андрій Григорович.
– Уже й не вгадаєш, що спало йому на думку. Ну, що буде, того не минути, – Петлюра підвівся й осмикнув свій військовий френч. Він кивнув, злегка стиснув губи, а потім розвернувся і вийшов з кабінету.
На вулиці починався дощ. Холодна вода стікала з небес, неначе вони продірявились, потоншали від тертя часу, перетворилися на трухляву масу, яка нависала над землею. Було якось особливо незатишно. Хмари, темні, наче сажа, висіли врівень із верхніми поверхами – і по склу збігали чорні краплі. Голі дерева, ніби виснажені подорожні, застигли на вулицях. Візок торохкотів на вибоїнах. Симон Васильович дивився, як візник поганяє гніду кобилку, а та повільно бреде, схиливши голову. Копита опускаються у глибокі калюжі, а потім зі сплеском піднімаються знову. Краплі дощу розтікаються по морді конячки, і тільки її розумні очі, сповнені людського подиву, залишаються сухими…
Наступного дня, тільки-но каламутний осінній світанок заяснів на вулицях Києва, у напрямку Білої Церкви вирушив автомобіль На задньому сидінні був Петлюра. Поряд із ним – командир окремого корпусу Залізничної охорони Олександр Осецький[5]. Тонкі чорні вусики увиразнювали кругле обличчя Олександра
Сергій Гербель (1856–1936) – проросійський поміщик, державний діяч Російської імперії, член Державної Думи, голова Ради міністрів Української Держави в листопаді – грудні 1918 р.
Олександр Вікторович Осецький (1873–1936) – український військовий діяч, генерал армії У.Н.Р. З 12 лютого 1918 р. – начальник Українського Генерального штабу. З 15 листопада 1918 р. – Наказний отаман У.Н.Р. та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії.
