перед вибором, не до кінця розуміючи, до чого все це приведе.
– Можливо, відмовишся від повстання? – нарешті промовила Ольга.
– От уже й Національний Союз визначився – виступати проти гетьмана. Мені треба потрапити до січових стрільців. Трохи часу… Так, певно, що так, – трохи часу, – сказав Симон Васильович і легенько хитнув головою.
– Боюся, аби не сталося так, що почнуть, а потім кинуть усе на півдорозі. Це буде найгірше для всіх нас, – Ольга поправила пенсне, що сповзало з її маленького носика.
– Усе так, моя рідна… Усе саме так… Сьогодні зустрічаюся з Андрієм Григоровичем[3]. Подивимося, що він скаже, – відповів Симон Васильович.
Жінка хотіла була щось додати, та раптом із кімнати до вітальні вийшла заспана Леся в нічній сорочці. Довге волосся спадало на щічки. Босі ніжки тихо ступали по бордовому килимку; дівчинка терла кулачками обличчя – вона ще як слід не прокинулася, тому не розуміла, що відбувається.
– Лесику! Мій Лесику! – вигукнув Симон Васильович.
Дівчинка зупинилася, завмерла, а потім побігла до батька, який розпростер руки для обіймів.
– Татусю, татусю, – дочка обійняла його, притулилась усім тілом.
Так вони й стояли – Ольга, яка зняла пенсне й тримала його в руках, Симон Васильович, що цілував доччине волосся, і маленька дівчинка, для котрої повернення батька було схоже на казку зі щасливим кінцем.
День минув тихо. Симон Васильович відпочивав, а наступного ранку поїхав до В’язлова, який усе поривався відвести його до гетьмана. Андрій Григорович нервово ходив по кабінету, і його кругле обличчя, гладко зачесане волосся, випещена борода – усе свідчило про нього як про людину старої формації. Було видно, що колишній депутат Державної Думи I скликання від Київської губернії, а нині міністр Української Держави дійсно хвилювався. Йому хотілося довести Петлюрі, що не все ще втрачено. Та й справді, скільки гетьман зробив для розвитку науки й держави! Хіба цього мало? Симон Васильович уважно слухав монолог старого приятеля, намагаючись уловлювати не лише слова, але й паузи.
– Зрозумій, що виступати проти Скоропадського – це найбезглуздіша ідея, котра могла прийти в гарячу, нерозсудливу голову. Так, Павло Петрович перегинав палицю. І що ж? Краще буде переконувати його! Говорити, говорити, – доводив В’язлов.
– Андрію Григоровичу, усе слушно ти кажеш. Тільки ж скільки тих бесід уже було! Я, як голова Земського союзу, звертався до нього, вимагав, наполягав – припинити грабувати селян. Знайти інші методи. І що ж? Дозволь спитати тебе – що ж? – Петлюра сидів на стільці, закинувши ногу на ногу.
– Усе змінилося, Симоне Васильовичу. Навіть він. А може, підемо до нього? Поговоримо по щирості. Адже річ не лише в нас, але, біс його бери, в Україні! Кожен необдуманий крок, кожне нерозумне зволікання подібні до злочину! – міністр підвищив голос, намагаючись достукатися до співрозмовника.
Андрій Григорович В’язлов (1862–1919) – за часів Гетьманату начальник в’язничного управління, член Сенату Української держави, міністр юстиції (жовтень – листопад 1918). Особисто клопотався перед гетьманом про звільнення Петлюри.
