слова, мовлені дитиною, раптом виявилися для нього дивовижними, і глибокий сенс фрази повільно розчинявся у його свідомості.
– Сашку, хіба я став менш близький до тебе?
– Ні, ні, брате.
– Тоді не звертай уваги на те, що говорять люди.
– А чому?
– Тому що людська чутка подібна до каламутної води – на поверхні одне, а в глибині інше.
– Не розумію. Ти так говориш, ніби наш батько…
– Не хвилюйся, Сашку. З тобою я буду завжди іншим.
– Добре, Симоне – Зилоте. Добре.
Хлопчик усміхнувся.
– А знаєш, що про тебе ще хлопці кажуть, Семене?
– Ну що ж?
– Кажуть, що мазепинець!
– Ото так і говорять?
– Так! А мазепинець – це погана людина?
– Ні, ні… Яка ж вона погана? Вона просто інша…
– Чим інша?
– Як тобі пояснити… Малий ти ще… Ось! Мазепинець – це та людина, яка хоче, щоб у неї була родина.
Симон подивився на здивоване обличчя брата, а відтак злегка обійняв його. Він знав – вони залишилися вдвох на вечірній вулиці, й нікого немає, хто б міг розлучити їх – так само як і згуртувати. Тому що їх єднає не лише спорідненість крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вони – брати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вони – одне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови…
Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі роз’їхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.
Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві – наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоров’я в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і пам’ять повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини пов’язані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став собою? Петлюра задумався і не знаходив відповіді.
– Кхе, кхе, – закашлявся Симон Васильович.
Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої.
