і гнівний. Хотілося трощити все навколо, битися головою об стінку, а потім сісти на долівку й по-вовчому завити. Він почув те, що не бажав би знати й чути. Але дитина не може збрехати! Маріуш відчув, як його душу сповнює прагнення помсти.
«Я не помилявся, – подумав він. – Жаль, що мої припущення виявилися правдою».
Маріуш не звик впадати у відчай за будь-якої ситуації. Коли ставало зовсім непереливки, він намагався знайти хоча би щось втішне. Так учинив і цього разу. Чоловік не бився головою, не ламав меблі, не вив, лише, стиснувши до болю зуби, вирішив:
– Тепер я можу заспокоїти свою совість і жити далі спокійно. Я все зробив правильно.
Розділ 13
– Ти вдома? – запитала Марина Тамару, зателефонувавши їй пополудні.
– Так. Де ж мені бути?
– Заїду до тебе хвилин за двадцять. Добре?
– Чекаю! – відповіла Тамара.
Вона була рада Марині, бо не бачилася з нею вже кілька днів. Уранці жінка не знайшла букет квітів, проте клумба стояла полита, а відро, де вона тримала воду для поливу, щоби та нагрівалася на сонці, порожнє. Оглянувши все навколо, Тамара помітила на вологій землі відбиток чоловічого черевика. Вона взяла лінійку і, замірявши слід, визначила, що нічний візитер носить взуття сорок другого розміру. Це нічого не прояснило, бо більшість чоловіків має саме такий розмір ноги. У її Марка також був сорок другий, як і в Анатолія та ще багатьох-багатьох чоловіків. Тамара вирішила, що хтось або хоче її вбити, або діє на психіку. Але кому це треба? І найважливіше, навіщо? Жінка вже й так утратила спокій. Вона погано спала, постійно прислухаючись до будь-якого шереху надворі, а вдень нервувалася без будь-якої на те причини. Тамарі здавалося, що за нею хтось стежить. Попри те, що вона жодного разу не помітила людини, яка б за нею спостерігала, останні дні не могла позбутися відчуття стороннього погляду на собі.
«Я божеволію», – думала жінка.
Коли зателефонувала подруга, сказавши, що приїде, Тамара щиро зраділа. Вона вже не могла залишатися на самоті, ще й Анатолій був зайнятий пошуками маніяка.
Тамара встигла заварити каву до приїзду подруги. Вона почула знайомий звук Марининої автівки, яка пригальмувала біля двору, й поквапилася відчинити хвірточку.
– Маринко! Як добре, що ти заскочила! – Тамара обійняла подругу. – Ходімо, кава вже чекає!
Жінки сиділи в садку, сховавшись від сонячних променів у тінь густої груші, пили каву та поглядали на квітник.
– Не знаю, як ти тут живеш, а мені лячно навіть дивитися на ті лілії, – зізналася Марина. – Усе здається, що там хтось сховався і за нами спостерігає.
– То все нервове, – Тамара всміхнулася кутиками губ. – А якщо серйозно, то я справді налякана. Що для людини найстрашніше? Невідомість. Ми боїмося темряви не тому, що темно, а тому що не бачимо, що перед нами. Ось і я зараз як у темряві. Боюсь, а чого саме – не знаю.
– Маніяк тримає у страху все місто. Я ходила на роботу пішки, бо не хотіла, щоби мій знайомий знав, що маю машину, а тепер їжджу. Так ніби безпечніше.
– Він
