Марино, розкажіть мені про себе, – попросив чоловік.
– Що вас цікавить?
– Усе!
– Була заміжня, маю дорослу доньку, яка вийшла заміж за поляка й зараз живе у Польщі.
– А ваш чоловік?
– Він помер молодим від невиліковної хвороби.
– Вибачте, не знав.
– Отож виходить, що я – вдова.
– Не пробували вдруге влаштувати особисте життя?
– Не вдалося! – зітхнула жінка. – Мабуть, така моя доля.
– Звідки вам знати, яка у вас доля? Ви – гарна, приваблива жінка, тож можу припустити, що увагою чоловіків не обділені.
– Ага! Особливо у нашому містечку, де одружені чоловіки мріють про коханку, а вдівців самотні жінки відразу розбирають, як гарячі пиріжки на ринку, – усміхнулася Марина. – А ви одружені?
– Я схожий на жонатого чоловіка? Який жах! – перевів на жарт Слава. – Наразі я вільний, як птах у польоті.
– А скільки разів були невільні?
– Не повірите. Жодного!
– Цивільні шлюби?
– Так, цивільні, які не переросли в щось більше.
– Славо, дітей маєте?
– Так. Мариночко, яке затишне кафе! Зайдемо на каву? – запропонував чоловік.
– Каву, щоби потім ніч не спати?
– Тоді чай або сік.
Вони сиділи на літньому майданчику кафе до другої ранку, говорили ні про що та про все на світі й не могли наговоритися. Лише коли напівсонний офіціант нагадав їм, що кафе зачиняється, пішли звідти. Слава взяв Марину під руку, і його охопило вже давно забуте почуття. Чоловік провів жінку до під’їзду, і вони домовилися зустрітися завтра ввечері в тому самому кафе.
– І все-таки я раніше з вами десь зустрічалася, – сказала Марина на прощання.
– У цьому житті може бути все, – промовив Слава.
Розділ 9
Уранці Тамара зателефонувала Анатолієві.
– Доброго ранку! – привіталася.
Вона хотіла переконатися, що чоловік не ображається на неї, що не відразу відповіла на його пропозицію одружитися, а взяла тайм-аут.
– Привіт, Томочко! – сказав чоловік, і з його тону жінка зрозуміла, що він радий її чути. – Як ти, люба?
– Усе добре!
– А як Галина?
– Як завжди. Напилася ще й додому пляшку прихопила. Нічого нового.
– Може, ще раз спробуєш умовити її піти на лікування?
– Спробую. Не знаю вже вкотре, але спробую. Нехай кілька днів мине, щоб заспокоїлась, а потім сходжу до неї додому. Ти сьогодні на зміні?
– Так. Сезон відпусток, доведеться попрацювати. Щойно буде вихідний, я дам знати й ми зустрінемось?
– Звісно! – пообіцяла Тамара й побажала Анатолію гарного дня.
Ранок у жінки видався, як завжди. Спершу Тамара нагодувала Барса, потім навідалася до квітника. Коли ж відімкнула хвіртку, аби позамітати біля двору,
