самого дня вирушив у дорогу.
Десять років тому доля звела Бортника з Маріушем Крулькою, який приїхав із Польщі й отримав українське громадянство, щоб започаткувати тут власний бізнес. Слава бачив, що трохи розгублений чоловік потребує і підтримки, і поради. Причини вагань людини з великими статками Бортник не зовсім розумів, але його це й не дуже цікавило. Він просто запропонував Маріушеві свою допомогу, і той, повагавшись, прийняв її. До бізнесу Крульки колишній Бортник, а теперішній Горник, доклав свої кошти, з яких мав щомісяця отримувати відсоток. Слава став комерційним директором і поринув у нову справу з головою, тим паче, що старість, яка хоч-не-хоч невблаганно наближалася, підказувала завчасу подбати про безбідне існування. Десять років співпраці з Маріушем промайнули для Горника як один рік. Здавалося б, за цей час вони повинні би були добре вивчити одне одного, але Славу не полишала думка, що його бізнес-партнер тримає у шафі приховані скелети, як і він сам. Утім, знаючи, що все потаємне рано чи пізно викривається, Слава не підганяв події.
Переночувавши в готелі, Слава зранку поїхав на кладовище. Він іще здалеку помітив жінку, яка переходила від однієї могили до іншої, затримувалась, напевно, щось говорячи рідним. Слава не хотів її налякати, але вона здригнулася від несподіванки, коли він до неї привітався.
– І вам доброго ранку! – відповіла жінка, зупинивши на незнайомцеві погляд.
– Ви так рано на кладовищі, – почав він розмову. – Що вас привело сюди?
– Цього дня загинула моя мама.
– Мама?
– Так. Це її могила. Вибачте, як до вас звертатися?
– Горник Слава.
– А по батькові як?
– Просто Слава.
– А моє ім’я Тамара.
Жінка раптом зауважила, як прикипів поглядом до зображення її матері цей чоловік.
– Це ви прислали кошик квітів? – озвучила своє раптове припущення Тамара.
– Я? Ні, це не я, – трохи розгублено промовив чоловік. – Але я знав вашу маму.
– Справді?! Ви були знайомі?
– Трохи. Ми жили на одній вулиці.
– Розкажіть мені про неї, Славо, – попросила жінка. – Я була дитиною, коли вона загинула.
– Як це трапилося?
Тамара не знала чому саме, але цей чоловік викликав у неї довіру, і вона стисло розповіла про той день, коли вони з мамою поверталися додому й сталася трагедія.
– Тамаро, ви… бачили обличчя вбивці? – стиха запитав чоловік.
– Так! Упродовж багатьох років я силою своєї уяви намагалася зробити це лице старшим, потім – зістарити, щоби впізнати за випадкової зустрічі, але так і не зустріла.
– І він залишився непокараним?
– Виходить, що так, – зітхнула жінка. – То ви мені розкажете про маму? Яка вона була?
– Гарна. Вродлива, скромна,
