й відправлю Елеонору додому, – пообіцяв він.
Марина пішла, хоча на душі було мулько. І вона не помилилася. Уранці до неї прибігла схвильована й заплакана Елина мати зі словами, що дівчина не повернулася додому. Марина не знала, де поділася подруга. Разом із мамою тієї вони дочекалися власника кафе й узялися розпитувати, чи викликав він Елі обіцяне таксі.
– Мені не довелося викликати машину, – почав розповідати той. – Елеонора сама пішла з одним із відвідувачів до його автівки, і вони разом кудись поїхали. Я лише встиг запитати в Елі, чи знає її мати, куди вона зібралася, на що вона мені відповіла: «Перекажіть усім, хто буде мене шукати, що зі мною все гаразд і додому я повернуся тоді, коли вважатиму за потрібне», – пояснив він.
– Номер машини записали? – промовила Марина.
– Ні. Не моя справа стежити за вашою Елеонорою та її хлопцем! – відрізав чоловік.
Десять днів Еля не давала про себе знати, а її мати не знаходила собі місця. Дівчина прийшла додому так, ніби нічого не трапилося і вона тільки на кілька хвилин відлучилася.
– Усе добре, мамо, – сказала вона. – Я вдома, не треба так хвилюватися.
Мати дівчини, тітка Уляна, та й сама Марина марно намагалися витягти з неї хоч слово – Еля відмовчувалася, і лише іноді загадкова швидка усмішка зринала на її вустах. Напевно, тоді вона подумки була там, де її коханий. Згодом Елеонора сповістила, що чекає на дитя. Її мати просила, благала та молила зізнатися, хто батько дитини й де він зараз, однак Еля залишалася непохитною. «Це моя дитина від коханої людини», – категорично заявила вона. Мати Елеонори мало не збожеволіла. Сама вона, її мати, сестра матері й тітка – усі з’явилися на світ із вродженими каліцтвами з правого боку тулуба: хтось не мав руки, хтось – ноги чи пальців на руці. Жінка дуже боялася, що в Елеонори народиться дитина з вадами. Її страх виявився небезпідставним: в Елі знайшлися дівчатка-двійнята, одна з яких була без правої стопи та кисті правої ручки, а друга, Тамара, повносправна.
Елеонора так і не розповіла, від кого народила дівчаток. Коли ж попросила Марину стати хрещеною матір’ю Томи, жінка сказала, що може похрестити обох дівчаток. На це Еля відповіла, що бути хрещеною матір’ю – велика відповідальність, і, якщо з нею щось трапиться, подруга не впорається з обома дітьми. Чи знала тоді Елеонора, що за кілька років піде з життя, чи просто відчула це – уже ніколи не дізнатися.
Коли загинула Еля, Марина, як могла, допомагала тітці Уляні ставити дітей на ноги. Тамара з дитинства прикипіла душею до своєї хрещеної, а вже дорослою стала їй найкращою подругою. Марина ж до цього часу картає себе, що того фатального вечора запросила Елеонору й Тому, щоби відсвяткувати день народження дівчинки. Вона знала, що в родині бракує коштів і, аби чимось потішити хрещеницю, переконувала подругу прийти з донькою до неї в гості. Еля спочатку опиралася, бо не хотіла залишати вдома хвору іншу доньку, але Марина наполягла. Усе полетіло шкереберть саме того дня, попри Маринині добрі наміри. Звідки їй було
