вб’ють, – думав Ценн, стискаючи спис, ратище якого стало слизьким від поту. – Я загину. О, Прародителю бур, я загину».
«Скільки тобі років, синку?» – поцікавився ветеран. Ценн не пам’ятав його імені. Нелегко було пригадати хоч щось, дивлячись, як армія супротивника шикується в бойові лави з іншого боку всіяної камінням рівнини. Здавалося, ніби в рухах воїнів проглядало щось цивільне: аж надто акуратне й організоване. Озброєні дротиками – у першій лінії, за ними ті, хто мав метального чи ударного списа, і лучники з боків. Обладунки темнооких списників були такими ж, як і Ценнів: шкіряна куртка без рукавів, спідниця до колін з аналогічного матеріалу, простий сталевий шолом і такий же нагрудник.
Багато хто зі світлооких мав повний комплект спорядження. Вони сиділи верхи на конях в оточенні почесної варти в нагрудниках, що виблискували винним чи темно-зеленим, мов ліс, кольорами. Чи були серед них Сколкозбройні? У ясновельможного Амарама Сколкозбройця не було. А в його людей? А якщо Ценнові випаде битися зі Сколкозбройним? Звичайному солдату такого ворога не здолати. Це траплялося настільки рідко, що кожен окремий випадок одразу ж обростав легендами.
«Цього разу все насправжки», – подумав він, відчуваючи, як усередині наростає страх. Це тобі не муштра в таборі, не польові збори, на яких вони махали палками замість мечів. Це відбувалося наяву. Щойно він по-справжньому взяв у тямку цей факт, як його серце закалатало, немов налякана тварина, що рвалася з грудної клітки на волю, а ноги підкосилися. Ценн раптом усвідомив, що насправді він боягуз. Не треба було йому полишати стада! Ох, не треба було…
– То скільки тобі стукнуло, синку? – наполегливо перепитав ветеран.
– П’ятнадцять, сер.
– А як тебе звати?
– Ценн, сер.
Бородатий велетень кивнув у відповідь:
– А я Даллет.
– Даллет, – повторив Ценн, усе ще вдивляючись у шеренги ворожого війська. Скільки ж їх було! Тисячі. – Мене ж уб’ють, правда?
– Ні, – хрипко й непривітно відказав той, але якраз такий тон і вплинув на хлопця заспокійливо. – Нічого з тобою не трапиться. Вище голову! І тримайся решти загону.
– Але ж я пройшов усього тримісячний курс підготовки! – він ладен був заприсягтися, що чує ледь уловимий дзенькіт ворожих обладунків і щитів. – Я заледве вмію тримати в руках списа! О, Прародителю бур, мені гаплик! Я навіть не можу…
– Синку, – м’яко, але рішуче увірвав його Даллет, кладучи свою руку тому на плече. За спиною ветерана зблиснув край великого круглого щита, відбиваючи сонячне проміння. – Повторюю: з тобою все буде гаразд.
– Звідки ви знаєте? – у голосі хлопця бриніло благання.
– Звідти, голубе. Бо ти входиш до загону Каладіна Буреблагословенного.
Воїни, що стояли довкола, ствердно закивали головами.
За їхніми спинами нові й нові партії бійців шикувалися в шеренги – тисячі бійців. Ценнові випало бути в одній із передніх лав, у складі загону Каладіна, що нараховував близько тридцяти бійців.
