в шерензі зникла. Поранений був справжнім здоровилом із м’язистими руками. Хоч він і лаявся на всі заставки, його рана все ж не виглядала серйозною. За якусь мить той знову був на ногах, але на старе місце не повернувся. Натомість він став у самому кінці клиноподібного строю, де було безпечніше.
На полі битви панував хаос. Ряди обох армій уже так перемішалися, що не можна було розрізнити, де ж свої. Повітря повнилося брязканням, хрускотом і криками. Багато загонів розпорошилися: їхні бійці кидалися з однієї сутички в іншу. Вони гасали, мовби хижаки на полюванні: збившись у групи по троє-четверо, вишукували солдатів, котрі відстали від своїх, і по-звірячому накидалися на них всією зграєю.
Воїни Каладіна утримували свою позицію, вступаючи в бій лише з тими загонами супротивника, які підходили занадто близько. Невже такою й була справжня битва? Під час муштри Ценна готували до атаки в довгій шерензі солдатів, вишикуваних плече до плеча. Але аж ніяк не до такої божевільної мішанини, не до цього кромішнього пекла й вавилонського стовпотворіння. Чому інші не тримали строю?
«Справжніх солдатів більше не залишилось, – подумав Ценн, – Усі вони там, на Розколотих рівнинах, – ось де точиться справжня битва. Не дивно, що й Каладін прагне домогтися, щоби його загін перекинули туди».
З усіх сторін поблискували наконечники списів. Важко було розібратися, де ворог, а де друг. Не допомагали навіть герби на нагрудниках і пофарбовані в однаковий колір щити. Поле битви розпалося на сотні маленьких сутичок, немов на ньому одразу вели тисячу різних війн.
Після кількох найперших зіткнень із ворогом Даллет узяв Ценна за плече та поставив його в стрій у самому кінці клиноподібного бойового ладу. Хоча користі від нього не було жодної: щойно загін вступав у черговий двобій із супротивником, як уся військова наука миттю вилітала з Ценнової голови. Межею його можливостей був сам факт того, що він залишався там, куди його поставили, тримаючи виставленого перед собою списа й намагаючись прибрати якомога грізнішого вигляду.
Бійці Каладіна займали той невеличкий горбок уже з годину, тримаючись разом, плече до плеча. Каладін часто полишав своє місце на самому вістрі бойового клина, кидаючись то в один бік, то в інший і постукуючи списом об щит у якомусь дивному ритмі.
«Ось вони, сигнали», – втямив Ценн, коли Каладінів загін перешикувався зі свині у кільце. За криками агонізуючих і перегуком тисяч солдатів практично неможливо було розчути голос однієї-єдиної людини. Але різкий брязкіт командирського списа об метал його щита чітко вирізнявся на такому фоні. Щоразу, коли вони перешиковувались, Даллет брав Ценна за плече і скеровував його в потрібне місце.
У загоні Каладіна не було мисливців на відсталих: усі воїни тримали оборону. І хоча кілька його людей отримали поранення, убитих не було. Вони наганяли надто великий страх на нечисленні ворожі угруповання, а більші загони супротивника після кількох
