заростів кружляла маленька постать. Вона миготіла, пританцьовуючи, немов комаха, що тріпоче крильцями, – безформна та напівпрозора. Вітрокузьки були підступними спренами, що мали схильність перебувати саме там, де їм були не раді. Каладін сподівався, що спренові врешті-решт набридне і той полетить геть, та коли він хотів був пожбурити вбік свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальців.
Спрен засміявся, проносячись мимо, – безформна стрічка світла. Каладін вилаявся та смикнув миску. Спрени вітру полюбляли такі витівки. Тоді підчепив її, і миска нарешті відстала. Каладін з грюкотом жбурнув її одному з інших рабів. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.
– Гей, – прошепотів до нього чийсь голос.
Каладін глянув убік. Невільник із темною шкірою і сплутаним волоссям боязливо підповз до нього, ніби очікував, що той у поганому гуморі.
– Ти не такий, як решта.
Чорні очі раба глянули вгору, на лоб Каладіна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диґліф, яким його затаврували вісім місяців тому, в останній день його служби в армії Амарама. Третє було свіже: його поставив останній із Каладінових господарів. Цей ґліф читався як «шаш» і означав «небезпечний».
Одна рука раба була прикрита лахміттям – його одягом. Може, ніж? Облиш, це ж смішно. Ніхто з цих невільників не міг мати схованої зброї. Листки під Каладіновим поясом – ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладін уважно спостерігав за тією рукою.
– Я чув, що балакали поміж себе охоронці, – повів далі невільник, підсовуючись ближче. У нього був тик, і він кліпав занадто часто. – Вони казали, що ти пробував утікати й раніше. І якось був навіть утік.
Каладін мовчав.
– Послухай, – сказав раб, виймаючи руку з-під лахміття: у ній виявилася миска з його порцією баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. – Наступного разу візьми мене з собою, – зашепотів він, – і я дам тобі це. Віддаватиму половину своєї їжі віднині й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.
Мова невільника привернула увагу кількох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароїлися біля його голови.
Каладін відвернувся, дивлячись на нескінченний каскад пагорбів і їхні неспокійні, рухливі трави. Зігнутою в лікті рукою він сперся об ґрати й поклав на неї свою голову, так само погойдуючи ногами.
– Ну, то як? – запитав раб.
– Ти ідіот. Якщо ти віддаватимеш мені половину свого раціону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зі мною – навіть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нічого не дає.
– Але…
– Я зробив десять спроб, – прошепотів Каладін. – Десять спроб за вісім місяців. Утікав від п’яти різних хазяїв. І скільки з них увінчалися успіхом?
– Ну… тобто… якщо ти все ще тут…
Вісім місяців. Вісім місяців
