цього разу до нього підійшов інший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якій застрягли залишки їжі. Каладінова борода була коротшою: час від часу він дозволяв найманцям Твлаква обрубувати її. Як і Каладін, раб був одягнений у залишки підперезаного мотузкою коричневого мішка і, звичайно ж, був темнооким. Імовірно, він мав очі густо-зеленого кольору, хоча хто їх, темнооких, розбере. Їхні очі завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освітленні.
Новоприбулий зіщулився, подаючись назад, і підняв руки вгору. Кисть однієї з них укривав висип, від якого шкіра здавалася ніби вицвілою. Мабуть, він підійшов тому, що бачив, як Каладін щось відповідав іншому невільнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цікавістю.
Каладін зітхнув і відвернувся. А чоловік нерішуче присів біля нього.
– Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю – і край, а знати ж хочеться. Ми всі тут голови над цим ламаємо.
Висновуючи з вимови й темного волосся, він був алетійцем, як і Каладін. Власне, більшість рабів були алетійцями. Каладін нічого йому не відповів.
– Сам то я вкрав стадо чалів, – повів далі невільник. Його голос був по-особливому різким, ніби хтось тер один об одний два аркуші паперу. – Якби був узяв лише одного – може, просто побили б. А то ціле стадо. Сімнадцять голів… – і здавлено засміявся сам до себе, у захваті від власної хоробрості.
У дальньому кінці фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгідне видовище – навіть як для рабів. Слабкі, хворобливі, недогодовані. Дехто з них, як і Каладін, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобі лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зібрані найупослідженіші представники їхньої нікчемної касти – ті, кого продають із величезною знижкою. Тепер їх напевно везли на перепродаж у якийсь віддалений куток, жителі якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нічийних пагорбів було всіяне невеликими вільними містами, де воринські закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразні чутки.
Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Ці землі нікому не підкорялися, а тому, подавшись навпростець через відкриту місцевість і віддалившись від усталених торговельних шляхів, Твлакв запросто міг нарватися на безробітних найманців – людей геть-чисто позбавлених честі, які не побоялися б убити работорговця та його рабів, лиш би вкрасти кілька чалів і фургони.
Люди без честі. А що, невже траплялися й інші?
«Ні, – подумалося Каладінові. – Честь уже вісім місяців як мертва».
– Ну, – перепитав раб із кошлатою бородою, – то що ж ти такого встругнув, що й тебе запроторили до наших лав?
Каладін знову сперся рукою об ґрати.
– А як тебе впіймали?
– Та-а-ак, дивна штука – життя… – протягнув невільник. Каладін так нічого йому й не відповів, але той відповів сам
