відповіла, ніби сама дивуючись своїм словам. – Але мені не байдуже. Чи ж не дивина?
Це було щось більше, ніж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на ім’я, але й, виходить, пам’ятав, що той робив багато тижнів тому?
– Знаєш, Каладіне, а люди не їдять листя, – сказала вона, схрестивши на грудях напівпрозорі ручки. – Чи їдять? Ніяк не згадаю. Ви такі диваки: то пхаєте щось до рота, а то воно, навпаки, виходить із вас – це тоді, коли ви думаєте, що ніхто не бачить.
– Звідки ти знаєш моє ім’я? – прошепотів той.
– А звідки ти його знаєш?
– Я знаю його, тому що… тому що мене так звати. Батьки нарекли мене так – і сказали мені. Ну, не знаю…
– От бачиш, і я не знаю, – мовила вона, кивнувши, ніби щойно здолала його у важливій суперечці.
– Добре, – повів далі Каладін. – А чому ти називаєш мене на ім’я?
– Тому що чинити так – ввічливо. А от ти неввічливий.
– Облиш, спрени не знають, що таке ввічливість!
– От я й кажу, – проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, – неввічливий.
Каладін закліпав очима. Що ж, він був далеко від рідних місць, ходив по чужинному каменю і їв чужинську їжу. Можливо, тутешні спрени відрізнялися від тих, до яких він звик удома.
– То чому ти більше не борешся? – повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присісти й перепочити. Каладін не відчував її ваги.
– Я більше не можу, – тихо відказав він.
– Але ж раніше міг.
Він заплющив очі й нахилився вперед, сперши голову об ґрати.
– Я так утомився.
Він не мав на увазі фізичної знемоги, хоча вісім місяців на недоїдках позбавили його колишніх м’язистості та сили, яких він набув за часів війни. Він почувався стомленим. Навіть коли вдавалося виспатись. Навіть у ті нечасті дні, коли його не мучили голод і холод, а тіло не нило від побоїв. Страшенно стомленим…
– Ти стомлювався і раніше.
– Я зазнав поразки, духу, – відповів він, ще сильніше зажмурюючи очі. – Годі мене терзати.
Усі вони були мертві. Ценн і Даллет, а до них Туккс і Такери. А ще раніше – Тіен. А до того кров на його руках і труп молодої дівчини з блідою шкірою.
Кілька ближніх рабів забурмотіли щось між собою, ймовірно, подумавши, що в нього не всі вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж і дитина знає, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо він і справді збожеволів? Можливо, йому варто було би радіти – у божевіллі крилося спасіння від болю. Та натомість ця думка злякала його.
Він розплющив очі. Твлакв нарешті шкандибав до їхнього фургона з відром у руці. Цей огрядний кароокий чолов’яга ходив, злегенька накульгуючи, – не інакше, як колись зламав ногу. Він був тайленом, а у всіх тайленських чоловіків росли однакові білосніжні бороди та сиві брови – незалежно від віку й кольору волосся на голові. Брови виростали дуже довгі, і тайлени носили їх, заправляючи за вуха.
