що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.
– Я ж сказав тобі, як це зробити!
– І чого б це я мав вірити тобі – дезертиру? – явно збиткуючись, запитав Твлакв. – Людині, чиї очі аж світяться від ненависті? Ти б убив мене, – він знизав плечима. – Та мені все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надійде час торгу. Ти мав би дякувати мені, адже я порятував тебе від хвороби, що вразила того раба.
– Я й подякую – твоєму могильному кургану, коли сам натягаю на нього каміння! – відрубав Каладін.
Твлакв усміхнувся і попрямував назад до багаття.
– Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я візьму за них добрі гроші, коли ми добудемося на місце.
«Ти спочатку доживи», – подумав Каладін. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у відрі, з якого поїв невільників. Вішав над вогнем, а тоді заварював собі чай. І якщо Каладін зуміє влаштувати так, що йому дадуть напитися останнім, а там розімне листя на потерть і вкине її в…
Каладін застиг, а тоді глянув на свої руки. За поспіхом він забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Він випустив розкришені листки, коли гамселив руками об ґрати. До долонь пристало лише кілька крихт: їх не вистачить, щоби когось отруїти.
Він озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.
Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.
Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.
3. Місто дзвоників
«Чоловік стояв на краю стрімчака й дивився, як його батьківщина перетворювалася на руїни. Води здіймалися аж ген унизу, так далеко внизу. І він почув, як плаче дитя. Ті води були його слізьми», – записано місяця танатес четвертого дня року 1171 зі слів доволі знаного шевця, за тридцять секунд до смерті.
Харбрант, Місто дзвоників, не належало до переліку тих місцин, які Шаллан колись усерйоз сподівалася відвідати. Хоча вона часто мріяла про мандри, скидалося на те, що молодість вона вимушено проведе самітницею в чотирьох стінах родового маєтку, де її єдиною розрадою були книги з бібліотеки батька, а тоді вийде заміж за котрогось із його союзників і решту життя також просидить сиднем, але вже в домі чоловіка.
Однак сподівання чимось схожі на тонку порцеляну: що міцніше її тримаєш, то більше шансів, що вона трісне.
Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портові робітники підтягували корабель до причалу. Харбрант був гігантським містом. Приліпившись на крутому схилі, воно мало форму клина: ніби вбудоване в широку розщелину, відкритий бік якої був звернений до океану. Схожі на кам’яні брили, будинки з квадратними вікнами здавалися глинобитними
