Дівчина з любов’ю пригадала години, проведені у великій залі маєтку, біля каміна, у якому потріскували дрова, в оточенні трьох із чотирьох її братів, котрі купчилися довкола неї, дослухаючись до ущипливих коментарів щодо ще одного батькового лизоблюда чи мандрівного подвижника. Шаллан нерідко вигадувала пустотливі сценарії бесід, що приписувалися тим відвідувачам, яких вони, діти, бачили, але чиїх слів не чули.
Так у ній сформувалось те, що няньки в один голос називали «зухвалою жилкою». А моряки цінували дошкульні зауваження навіть більше, ніж колись її брати.
– Бачите, – мовила Шаллан до капітана, знову беручись рум’янцем, але все ще не втративши охоти висловити те, що на умі, – я от що подумала: ви стверджуєте, що моя краса улестила вітри чимшвидше доправити нас до Харбранта. Але ж хіба з цього не випливає, що під час попередніх плавань якраз брак моєї краси спричинювався до того, що ми прибували запізно?
– Ну… тобто… ні…
– Виходить, – вела далі Шаллан, – що насправді ви сказали мені, що я була гарною рівно одну шосту частину часу, який ми провели в морі.
– Дурниці! Ви, молода панно, схожі на світанок – і крапка!
– На світанок? Ви маєте на увазі, що я аж надто червона, – тут вона злегенька смикнула себе за довге руде волосся, – і що, забачивши мене, люди нерідко стають буркотливими?
Він засміявся, і до його сміху долучилося кілька інших моряків, які опинилися були поблизу.
– Ну добре, – сказав капітан Тозбек, – тоді ви схожа на квітку.
– У мене на них алергія, – скривилася вона.
Він звів брову.
– Ні, серйозно, – зізналася дівчина. – Я гадаю, що вони дуже милі. Але якби ви подарували мені букет, то незабаром стали б свідком настільки сильного нападу чхання, що вам довелося би віддирати від стін веснянки, які позлітали б із мене.
– Ну що ж, навіть якщо це правда, я продовжую стверджувати, що ви гарна, мов квітка.
– Якщо це дійсно так, тоді молоді люди мого віку вочевидь потерпають від такої ж алергії, оскільки тримаються від мене на чималій відстані, – вона скривилася. – От бачите, я ж казала, що це неввічливо. Молоді панянки не повинні поводитися настільки нестримано.
– Ах, панночко, – сказав капітан, салютуючи їй, тобто ледь торкаючись двома пальцями краю своєї плетеної шапчини, – нам із хлопцями не вистачатиме вашого гострого язичка. Навіть не знаю, що ми робитимемо без вас.
– Гадаю, плисти, – відказала вона, – а також їсти, співати, дивитися на хвилі. Точнісінько те ж саме, що й зараз, тільки маючи на це більше часу, бо вам не доведеться спотикатися об дівчисько, яке весь час сидить на палубі, малюючи ескізи та щось бурмочучи собі під ніс. Але дякую вам, капітане, за цю чудову подорож, хоч вона й дещо затяглася.
Капітан ще раз торкнувся краю шапочки, даючи зрозуміти, що цінує її слова.
Шаллан широко всміхнулася: вона не очікувала, що ця самостійно здійснювана поїздка принесе з собою таке сильне відчуття
