дивилася на людей, яких вони проминали. Ось ці чоловіки із затягнутими в рукавички руками та шкірою блакитнуватого відтінку – з Натанатану. Але хто ці високі, сповнені гідності люди в чорних одежах? А ці чоловіки з бородами, обплетеними тонкою мотузкою, – так, що скидалися на жезли?
Звуки нагадали Шаллан про співочі змагання, які влаштовували під вікнами її дому дикі співунці, – тільки тут вони були різноманітніші й гучніші. Не менше сотні горлянок перегукувались між собою, чергуючись зі звуками ляскання дверей, гуркоту коліс по бруківці та поодинокими криками небесних мурен. А на задньому фоні подзенькували всюдисущі дзвоники, і їхні звуки посилювалися, щойно задував вітер. Вони були виставлені у вітринах крамниць і звисали з кроков. Кожен ліхтарний стовп уздовж вулиці був оснащений прив’язаним під лампою дзвоником. Навіть із самого краю пологу на її візку звисав один – маленький, сріблястий – і видзвонював чистим голоском. Коли вони були приблизно на півдорозі вверх по схилу, їх раптом накрила ще й хвиля голосного передзвону годинників із боєм, чиї різномасті, безладні удари злилися в брязкітливий, надокучливий шум.
Із наближенням до верхнього кварталу «в центрі» натовп рідшав, і врешті рикша підвіз її до масивної будівлі на самій верхівці міста. Пофарбована в білий колір, вона, здавалося, була висічена в самій скелі, а не збудована з цегли чи глини. Колони, що височіли спереду, просто-таки виростали з каменю без будь-яких видимих швів, а задня частина споруди плавно з’єднувалася зі стрімчаком. Перекриття даху, що виступали з нього, мов оголені пласти скельної породи, були увінчані приземкуватими куполами й пофарбовані в металеві відтінки. Світлоокі жінки, вбрані в такі ж сукні, як і Шаллан, – із лівою рукою, надійно захованою в чохол застібнутої манжети, – заходили в будівлю та виходили з неї, несучи письмове приладдя. Чоловіки ж, які курсували в палац і з нього, були вбрані у воринські сюртуки військового крою з жорсткими стоячими комірцями, що закривали всю шию, і штани з цупкої матерії – ті й інші застібнуті на всі ґудзики з боків. Багато хто мав при боці меча, що висів на ремені, туго затягнутому поверх довгого, до колін, мундира.
Рикша зупинився і щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усміхнулася, забачивши лютий вираз на обличчі моряка, та з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи його в пам’яті, щоби потім намалювати.
– Він пропонує, щоб ми з ним поділити між собою різницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поїздку, – обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з візка. Вона злізла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усміхаючись, мов дитина, яку спіймали на крадіжці солодощів.
Дівчина затиснула портфель у покритій руці, і стала порпатися там «вільною» правою, шукаючи гаманець.
– То скільки ж мені йому дати?
– Двох світлоскалок цілком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабіжник хотів заломити п’ять.
До
