style="font-size:15px;"> На капітановому обличчі з’явилася широка усмішка:
– Мкаї баде фортентіс!
Вона й гадки не мала, що це означає. Шаллан могла читати тайленською – досить швидко й без словника, але на слух розуміла погано. Тож вона всміхнулася йому – і, здається, цілком доречно, оскільки той засміявся, показуючи щось жестами одному з матросів.
– Ми простоїмо біля цього причалу два дні, – сказав він їй. – На завтра прогнозують великобурю, тож ми все одно не зможемо підняти якір. І якщо справа, яку ви маєте до Її Світлості Джасни, піде не так, як ви сподіваєтесь, ми залюбки доправимо вас назад у Джа Кевед.
– Ще раз дякую.
– Не варто, панночко, – відказав капітан, – адже ми однаково робили б те саме. А тут можна завантажитися товарами й таке інше. Та й на малюнку, який ви подарували мені, щоби прикрасити каюту, моя дружина виглядає такою схожою на себе – ну просто як жива!
Він підійшов до Ялба і став давати вказівки. Шаллан чекала, тим часом заховавши альбом назад у шкіряну папку. Ялб. Та вона зламає свого веденського язика, доки вимовить таке ім’я! І чому тайлени так люблять громадити приголосні, не розбавляючи їх голосними?
Ялб клично махнув їй рукою, і вона рушила вслід за ним.
– Будьте обережні, панночко, – застеріг капітан, коли вона проходила повз нього. – Навіть у такому безпечному місті, як Харбрант, криються свої небезпеки. Тож будьте насторожі й глядіть не стратьте розуму.
– Не хвилюйтеся, я не самогубиця. Та й дорогою не планую заходити ні до в’язниці, ні до крамниці… – відказала вона, обережно ступаючи на сходні.
Капітан засміявся і помахав їй рукою на прощання, поки вона спускалася трапом, тримаючись за поручні «вільною» рукою – правою. Як і в усіх прихильниць воринського віровчення, її ліва, «захищена», рука була покритою, і лише правиця залишалася виставленою на загальний огляд. Темноокі простолюдинки зазвичай обходилися рукавичкою, але від жінки її статусу очікувалось більше скромності. Тож захищена рука була повністю прибрана під достатньо довгий лівий рукав сукні, манжета якого ще й наглухо застібалася на ґудзики.
Шаллан носила плаття традиційного воринського крою, яке щільно облягало бюст, плечі й талію, а потім переходило в ширшу спідницю з плавними лініями – воно було синього шовку з ґудзиками з чалового панцира по боках. Тож спускаючись сходнями, вона захищеною рукою притискала до грудей портфель, а вільною трималася за поручні.
Щойно зійшовши з трапа, вона відразу ж потрапила у вир гарячкової діяльності, що розгорталася на пристані, де в усі сторони мчали посильні, а вбрані в червоні жакети жінки вносили належні відмітки у ґросбухи, відслідковуючи шлях вантажів. Як і Алеткар та її рідний Джа Кевед, Харбрант був воринським королівством. Його жителі не були язичниками, а тому письмо вважалося жіночою справою: чоловіків навчали лише ґліфам, залишаючи написання листів і читання їхнім сестрам
