or by any means, electronic or mechanical, including photocopying, recording or by any information storage and retrieval system, without permission in writing from the Publisher
Перекладено за виданням:
Lippincott R. Five Feet Apart: A Novel / Rachael Lippincott, Mikki Daughtry, Tobias Iaconis. – New York: Simon & Schuster Books For Young Readers, 2018. – 288 p.
Присвячується Елісон.
Цю книгу і кінофільм ми присвячуємо всім пацієнтам, родинам, медичному персоналу та близьким, які щодня мужньо ведуть боротьбу з кістозним фіброзом. Сподіваємося, що історія Стелли й Вілла допоможе поширити відомості про цю хворобу, а одного дня і принести зцілення.
Розділ 1
Стелла
Я простежую контур сестриного малюнка – моря квітів у формі легень. З усіх країв здвоєних овалів вириваються пелюстки ніжно-рожевих, глибоко-білих і вересово-блакитних барв, але кожній властива якась унікальність, живість, що, здається, не зів’яне ніколи. Декотрі з квіток ще не розпустились, і я відчуваю обіцянку життя, яке лише чекає, аби вивільнитися з крихітних бруньок під тиском мого пальця. Ці – мої улюблені.
Я частенько питаю себе, як це – мати такі здорові легені. Такі живі. Глибоко вдихаю, відчуваючи, як повітря торує собі шлях до мого тіла і назад.
Ковзнувши по останній пелюстці останньої квітки, моя рука повисає, пальці тягнуться зоряним тлом – кожну цятку світла Еббі вималювала окремо, намагаючись зобразити нескінченність. Прибравши руку, я відкашлююсь і нахиляюсь узяти з ліжка наше спільне фото. З-під товстих вовняних шарфів визирають однакові усмішки, а святкові вогні в парку далі вулицею блимають над головами, зовсім як зорі на її малюнку.
Є в цьому щось чарівне. М’яке світло паркових ліхтарів, білий сніг, налиплий до гілок дерев, тихий спокій в усьому. Торік задля цього фото ми ледь не відморозили собі зади, але така була наша традиція. Ми з Еббі сміливо долали холод, щоб разом побачити святкові вогні.
Це фото завжди нагадує мені те відчуття. Відчуття, що ми з сестрою вирушаємо назустріч пригодам, лише вдвох, і цілий світ відкривається перед нами, мов розгорнута книга.
Беру канцелярську кнопку й вішаю світлину поряд із малюнком, а тоді сідаю на ліжко й дістаю з тумбочки свій кишеньковий записник і олівець. Опускаю очі в довгий список завдань, складений для себе сьогодні вранці, від пункту 1 «Скласти список завдань», уже перекресленого приємною рискою, й аж до пункту 22 «Поміркувати про життя після смерті».
Пункт 22 був, мабуть, трохи амбіційним як для вечора п’ятниці, та принаймні зараз я можу викреслити пункт 17 «Прикрасити стіни». Оглядаю колись сувору кімнату, яку більшу частину ранку перетворювала на свою, вже вкотре. Тепер вона обвішана художніми творами, що їх роками дарувала мені Еббі, і часточки кольору й життя на білих клінічних стінах впадають в око. Кожен твір – результат чергового перебування в лікарні.
Ось я під крапельницею з голкою в руці, а з пакета з рідиною розлітаються метелики різних форм, кольорів і розмірів. Ось я з носовою трубкою, чий шнур скручений у символ нескінченності. Ось я з інгалятором, звідки виривається пара, утворюючи туманний німб. А ось найніжніший малюнок – побляклий вихор зірок, який вона намалювала в мій найперший приїзд сюди.
Він не такий відшліфований, як її останні твори, але чомусь за це я люблю його більше.
А просто під усією цією живістю… лежить моя купа медичного обладнання поряд із незугарним лікарняним стільцем, оббитим зеленою штучною шкірою, – стандартне меблювання кожної палати тут, у Сент-Ґрейс. Тривожно дивлюся на порожню стійку крапельниці, знаючи, що перший з багатьох курсів антибіотиків на найближчий місяць почнеться рівно за годину і дев’ять хвилин. Щастить же мені.
– Сюди! – гукає голос просто під моїми дверима.
Підводжу очі – двері повільно, зі скрипом прочиняються, і в маленькій шпарині з’являються два обличчя. Каміла і Мія відвідували мене тут мільйон разів за останні десять років, а все не можуть потрапити з вестибюля до моєї палати, не розпитавши всіх у будівлі, куди йти.
– Помилилися кімнатою, – кажу я, всміхаючись, а в них на обличчях проступає вираз щирого полегшення.
Мія сміється й відчиняє двері до кінця.
– Якщо чесно, цілком могли. Це місце й досі – такий лабіринт, страшне.
– То ви раді? – кажу я й підстрибую обійняти їх обох.
Каміла відсторонюється, щоб роздивитись мене, й надуває губи. Її темно-русяве волосся практично розсипається вздовж тіла.
– Друга поспіль поїздка без тебе.
Це так. Уже не вперше кістозний фіброз не дає мені вирушити з класом чи то в подорож, чи на сонячні канікули, чи то на шкільну подію. Приблизно сімдесят відсотків часу моє життя йде цілком звичайним
