style="font-size:15px;"> Це був пункт 14 у сьогоднішньому списку завдань, і я неабияк пишаюся тим, що вийшло.
Комп’ютер дзеленчить – починають надходити коментарі. Бачу один, де згадують ім’я Барб із кількома смайликами-сердечками. Вона улюблениця загалу, та й моя. Відколи я вперше лягла до лікарні понад десять років тому, вона працює тут пульмонологом, пригощає цукерками мене та інших фіброзників, як-от мого спільника По. Вона тримає нас за руку під час найнестерпніших нападів болю, наче їй це нічого не варто.
Близько половини цього часу я знімаю відео на YouTube, поширюючи інформацію про кістозний фіброз. За ці роки мої операції, процедури й візити до Сент-Ґрейс набрали більше глядачів, ніж я могла уявити. Вони лишалися зі мною в період мого недолугого носіння брекетів і всього іншого.
– Моя легенева функція знижена до тридцяти п’яти відсотків, – кажу я, заново розвертаючи камеру до себе. – Докторка Гемід каже, я зараз стабільно рухаюся вгору в списку претендентів на трансплантацію. Я пробуду тут місяць, уживатиму антибіотики, дотримуватимусь курсу лікування… – Я переводжу погляд на малюнок позаду – здорові легені красуються наді мною, тільки недосяжні.
Хитаю головою і з усмішкою нахиляюся взяти пляшечку з візка.
– Це означає: вчасно приймати ліки, носити віброжилет, щоб розрідити той слиз, і… – я підіймаю пляшечку, – щовечора вживати цілу порцію рідкого харчування крізь гастротомічну трубку. Якщо котрась пані шкодує, що не може з’їдати п’ять тисяч калорій на день і мати при цьому готове до курорту тіло, я згодна помінятися.
Комп’ютер знову дзеленчить – повідомлення течуть одне за одним. Прочитавши декілька, я дозволяю позитивному настрою витіснити весь негатив, з яким бралася до цієї справи.
«Тримайся там, Стелло! Ми тебе любимо!»
«Виходь за мене!»
– Нові легені можуть надійти будь-якої миті, тож я маю бути готова! – я кажу ці слова так, наче всім серцем у них вірю. Хоча по всіх цих роках навчилася не плекати завеликих надій.
ДЗІНЬ! Ще одне повідомлення.
«У мене КФ, і ти нагадуєш мені, що треба завжди лишатись на позитиві. Цілую».
Моє серце теплішає, і насамкінець я широко всміхаюся на камеру тій людині, котра веде ту ж боротьбу, що і я. Цього разу щиро.
– Гаразд, люди, дякую, що подивились! А зараз я маю ще раз перевірити свої денні й ранкові ліки. Знаєте ж, яка я до всього прискіплива. Сподіваюсь, у всіх був чудовий тиждень. Бувайте!
Я завершую пряму трансляцію, повільно видихаю і, закриваючи браузер, бачу на екрані усміхнені обличчя, готові до зимового балу. Я, Каміла і Мія тримаємося за руки, усі з однаковою глибоко-червоною помадою на губах, яку разом обрали в «Сефорі». Каміла хотіла яскраво-рожеву, але Мія переконала нас, що червоний – саме той колір, котрий ПОТРІБЕН нам у житті. Досі не впевнена, що це так.
Лягаючи знов, я беру до рук потертого ведмедика панду, що спочиває на моїх подушках, і міцно обіймаю його. Латка – так назвала його
